"Пані моя, Дульсінея з Тобоса, цілує вашій милості руки й просить повідомити її, чи ви все ще при доброму здоров'ї; сама вона, в великій притузі бувши, звертається до вашої милості ще з однією найпокір-нішою просьбою: чи не рачите ви дати під заставу ось цієї зовсім новенької [448] спідниці, що у мене в руках, шість чи скількись там реалів — вона прирікається оброком борг цей скоро віддати".
Просьба ця здивувала мене й спантеличила. Отож, звернувшись до пана Монтесіноса, я запитав:
— Чи це можебна, пане Монтесіносе, річ, щоб зачарована знать бідувала?
На те він відповів:
— Повірте, ваша милость, пане Дон Кіхоте з Ламанчі: бідування тому й бідування, що воно трапляється всюди, все охоплює, всіх зачіпає і не милує навіть зачарованих. Якщо иані Дульсіиея Тобоська просить у вас позичити шість реалів і пропонує, як мені здається, добру заставу, то дайте, не минайте ці гроші, бо вона справді в великій иритузі.
"Застави я не візьму,— відрік я,— але й правлених грошей дати не можу, бо в мене самого всього лишень чотири реали".
Я дав ці монети (ті самі, які ти Санчо, днями вручив мені, щоб жебраків-нищунів запомагати, як трапляться по дорозі) і сказав:
"Перекажіть, небого, панії вашій, що її притуга рве моє серце і що я хотів би стати Фуггером, щоб виводити її з таких клопотів. А ще передайте: оскільки я не можу втішатися лицезрінням її чудової вроди й слуханням мудрих її речей, я не маю права бути при доброму здоров'ї, і я найпокірніше благаю її милость, чи не рачить вона побачитися й побалакати з своїм покірником і побіденним рицарем. І нарешті перекажіть їй, що одного дня в її вуха внесуть, що я обрікся оброком і дав присягу взором маркіза Мантуанського, той-бо, знайшовши в горах небожа свого Болдуїна присмертним, поклявся помститися за нього, а поки не помститься, не їсти на обрусі і ще зазнавати чимало таких-от невигод. Так само і я заприсягнусь ніколи не спочивати й ще завзятіше, ніж той інфант дон Педро Португальський, гасати по всіх семи частинах світу доти, доки я пані Дульсінеї Тобоської не відчарую".
"Ваша милость ще й не таке мусить зробити для моєї володарки",— сказала мені на те дівка.
Тут вона схопила чотири реали й замість уклонитися підскочила на два локті від землі.
— Боже свідче! — гуком гуконув тоді Санчо.— Чи ж вйданеько, щоб чародії і чаровиння та вбилися на цьому світі в таку силу? І як їм повелося звести світлий ум мого пана в несусвітне навіженство? Ох, пане, пане, на Бога, схаменіться, вашець, шануйтеся і не давайте віри усій цій бридні, від якої у вас замутився і спричинився розум.
— Ти так міркуєш, Санчо, бо зичиш мені блага,— обізвався Дон Кіхот,— але ти в химерній долі ще не гартований, і все, що недоступне твоїй тямі, здається тобі неймовірним. Одначе, повторюю, згодом я розповім тобі ще про дещо з баченого в печері, і тоді ти переконаєшся, що нема підстав не йняти віри правдивості моїх свідченнів.
РОЗДІЛ XXIV,
де оповідається про всілякі банелюки, зарівно безглузді, як і конче потрібні для правдивого розуміння цієї великої історії
Ясує, хто переложив з первопису Сіда Ахмета Бен-Енхелі сюю велику історію, що на берегах розділу про оказію в печері Монтесіноса він знайшов таку власноручну Ахметову приписку:
"Не можу ніяк уторопати та й віри пойняти, що це завзятому Дон Кіхотові подіялося саме так, як про теє в передущій главі списано, і то ось чому: всі досі перебуті ним пригоди були ще можебилйці, але печерна придибашка відгонить уже абсурдом, і в мене нема рації узнавати її за дійсну. І все ж я і в головах не покладаю, щоб Дон Кіхот, найвірні-ший на слово гідальго й найшляхетніший тогочасний рицар, та міг брехати, ні, він з правдою не розминається, навіть під хмарою стріл, у нього пущених. А з другого боку, я вважаю так: оповідав сю пригоду й приточував усі згадані подробиці сам Дон Кіхот, тож за такий короткий час він не міг понавигадувати усю цю хуру химород; швидше б сказати, якщо ця пригода видається небилицею, то моя хата скраю, і взяв я перо не на те, щоб з'ясовувати, билиця теє чи небилиця. І ти, читальнику, людина як-не-як розважлива, міркуй сам про все, як тобі до вподоби, але щоб я докладав до книжки своє слово, ні, даруйте, на це я не піду. А от переказують довідне, буцімто вже на смертельній постелі Дон Кіхот цієї пригоди зрікся й ознаймив, що це його власний вимисел, йому-бо здавалося, що вона у дусі пригод, вичитаних у романах, і цілком з ними перегукується". А далі перший автор мовить так:
Подивований непомалу як Санчовою зухвалістю, так і довгим терпцем його пана, подумав письмак, що Дон Кіхотова поблажливість пояснюється радощами побачення з пані Дульсінеєю Тобоською, хоть би й злицьованою, бо того Санча Пансу за такі слова й резони треба було спарити,— письмакові видалося й направду, що джура грубіянив свому панові, тож він звернувся до гідальга з такими словами:
— Я, пане Дон Кіхоте з Ламанчі, почерпнув з подорожі з вашою милостю багато корисного, і ця користь для мене чотириразова. По-перше, я запізнався з вашою милостю, і знайомство наше за велику честь соб, маю. По-друге, я довідався, що в собі криє печера Монтесіноса і звідки взялися Гвадіана та лагуни Руїдери, і ці дані стануть у пригоді для мого Овідія Гишпанського, що його оце компоную. По-третє, я відкрив, якого давнього походження гральні карти, принаймні вони були в ужитку за Карла Великого, як це свідчать слова вашої милості, ви-бо сказали, як по довгій орації Монтесіноса Дурандарт, прочнув-шись, вирік: "Ет, хай ми й продуємося, тасуй карти знову!" Адже зачарований таких слів і виразів не міг би знати, якби вони ще перед тим, як його зачакловано, не ходили у Франції за згаданого цісаря Карла Великого. Це вияснення якраз надається до іншої компонованої мною книжки, а саме: "Причинок до Вергілія Полідора про винаходи в давнину",— я переконаний, що в своїм творі Вергілій Полідор забув згадати про карти, а я про них згадаю, і це велико стоїтиме, надто як я вкажу на такого певного й поважного автора, як сеньйор Дурандарт., По— [450] четверте, я тепер точно знаю, звідки бере початок річка Гвадіана, адже витоки її досі людям не знані.