Сем зустрів їх у таборі. Якщо він і зрадів їхній появі, то цього не показав. І якщо журився з їхнього від'їзду через півмісяця, то й цього не показав. Бо сам він з ними не вернувся назад. Повертався у ті обжиті, освоєні місця тільки хлопець, повертався самотній і одинокий, знову маючи перед собою одинадцять місяців дитинних забав з кроликами та всякою іншою дрібною звіриною, поки надійде нова нагода побувати тут, уже з цієї першої своєї короткої гостини виносячи незабутнє враження від пущі — не відчуття небезпеки чи якоїсь особливої ворожості, а чогось глибинного, велетенського, одухотвореного і нахму*
реного, серед чого йому дозволено було вільно блукати, не зазнавши (невідь-чому) жодної кривди, хоч усе-таки він почував себе тут якимось малорослим 1 — допоки йому випаде вполювати достойну дичину, варту вполюван-ня,— чужим.
Потім знову наставав листопад, і вони знову сюди приїжджали. Щоранку Сем брав хлопця до приділеної йому засідки. Звичайно, та засідка була нікудишня, бо ж він мав тільки десять, тоді одинадцять, а тоді дванадцять років і ще ні разу не бачив, як біжить олень. А проте вони таки ставали там, Сем трохи позаду хлопця і без зброї, як і того дня, коли хлопець у восьмирічному віці підстрелив кролика на бігу. Вони стояли там у листопадовому передсвіті, і через якийсь час до них доносилося валування собак. Іноді той гін наближався, пролітав зовсім поруч, лункий і невидимий... Раз вони почули, як двічі важко гухнув старий дробовик Буна Хогенбека, з якого він тільки й забив, що білку, та й то сидячу, і ще двічі — рівні глухі постріли рушниці Волтера Юела, після чого можна було й не чекати його ріжка.
— А я ніколи не підстрелю дичини,— бідкався хлопець.— Ніколи не заб'ю.
— Заб'єш, не бійся,— відказував Сем.— Почекай лиш. Ти станеш мисливцем. Справдешнім.
Сем, однак, не вертався з ними, а залишався в лісі. Він проводив їх тільки до шляху, де чекала бричка, там забирав назад коней, і це все. Чоловіки їхали верхи на конях, а дядько Еш, Джім тітки Тенні й хлопець разом з Семом услід за ними на возі з табірним причандаллям та мисливськими здобутками — м'ясом, головами, оленячими рогами, котрі гіллястіші,— віз петляв, огинаючи величезні камедні дерева, кипариси й дуби, де одвіку не чулось ніякої сокири, крім мисливської, сунув поміж суцільних стін очерету й ожини,— а поза цими двома рухливими й водночас незмінними стінами дика пуща, на безвік закарбована у свідомості хлопця вже після перших проведених тут двох тижнів, начебто ледь нахилялась і вклонялася, пильнуючи за ними й прислухаючись, не дуже й ворожа до них,— вони ж бо такі були мізерні проти неї, навіть Волтер, і майор Де Спейн, і генерал Компсон, що забили стількох оленів та ведмедів, та й їхній побут був тут надто коротким і нешкідливим, щоб збудити в пущі ворожнечу,— а просто нахмурена, незглибна, велетенська, майже байдужна.
Потім вони виринали з неї, були вже зокола пущі, яка
уривалася раптом 1 лишалась позаду, наче прямовисний мур з дверним отвором. Нараз обабіч уже пливли вдалину ділянки бавовнику та кукурудзи, вкриті кощавим бадиллям, подовгасті й нерушні під сірявим дощем; з'являлися хати, повітки й тини там, де людська рука на хвильку відвоювала від пущі окраєць землі, а той мур позад них, велетенський, нерухомий і немов неприступний у сірому при" мерхлому світлі, вже поглинув безслідно манісінький отвір, яким вони виринули з пущі. Там чекала бричка, і Мак-каслін, майор Де Спейн, генерал Компсон, Волтер та Буй спішувалися коло неї, а Сем злазив з воза, сідав на одного з коней, решту їх брав за поводи і повертав назад. Хлопець якусь часину дивився вслід йому, як він, ні разу не оглядаючись, дедалі меншав і меншав на тлі того високого й таємничого муру. А потім і зовсім зникав у ньому, повертався, як вважав хлопець, певний, що й Макка-слін такої ж думки, до своєї самотини і відлюдності.
II
І ось прийшла та мить. Хлопець натис на курок, і Сем Фазерс помастив йому лице гарячою кров'ю забитого ним оленя, і він з дитини став мисливцем і мужем. То був останній табірний ранок. Пополудні вони згорнули табір і рушили додому — Маккаслін, майор Де Спейн, генерал Компсон та Бун верхи на конях, а Волтер Юел з неграми у фургоні разом з хлопцем, шкурою та рогами хлопцевого оленя. У фургоні могли бути (вони таки були) і інші мисливські здобутйи. Але для хлопця їх не існувало — власне, вони з Семом Фазерсом і досі були тільки вдвох, як і в засідці зранку. Віз хилитався й погойдувавсь поміж звільна мінливих і все-таки незмінних стін, з-над і з-поза яких дивилась на їхнє пересування пуща, уже не ворожа, віднині повік не ворожа, бо ж олень той тепер уже назавжди буде в стрибку, рушничні цівки назавжди громохко застигли в пострілах, рогач на порозі безсмертя у своєму стрибку, навіки безсмертний,— віз гойдався і поколихувався, тривала навік хвилина оленя, і пострілу, і Сема Фазерса, і його самого, і тієї крові, що нею Сем помастив його, тепер уже назавжди поєднаного з пущею, яка прийняла його, адже він не сплохував, так Сем сказав,— коли це раптом Сем стягнув віжки й зупинив воза, і всі почули виразний і незабутній відголос оленя, сполоханого з лігвища.
Потім з-за повороту долинув Бунів голос, і, поки вони завмерли на мить на непорушному возі,— Волтер і хлопець уже сягнули по рушниці,— показався Бун з безтямно здивованим обличчям: він учвал гнав назад свого коня, лупив його капелюхом і щось кричав до них. А потім з'явилися з-за повороту й інші верхівці, стримуючи коней острогами.
— Спускайте собак! — верещав Бун.— Спускайте собак! Тут такий оленище, аж ну! Заліг осьде над дорогою, в хащі! Якби знаття, що він так близько, я б і ножем його ширнув!
— Може, тим він і втік,— озвався Волтер.— Бо побачив, яка в тебе зброя.
Волтер з рушницею в руці уже скочив з воза. Потім скочив і хлопець, також зі зброєю, і над'їхала ближче решта верхівців. Бун тим часом спромігся з коня перебратись на воза — шарпав там і смикав пазурами клунки й кричав:
— Спускайте собак! Спускайте собак!
Хлопцеві теж здавалося, що вони бозна-як довго дляють-ся,— старші люди, в яких кров застигла й сповільнила біг, в яких за всі ті роки, що пролягли між ним і ними, кров стала інакшою, холоднішою, ніж у нього, чи й навіть у Буиа або Волтера.