На розлогому пасовищі важко спіймати иеспутаного мула; минула майже година, поки Оскар вернувся охляп на одному з них. А поки вони наздогнали Лукеса, Джорджа, Нет, Дена та інших людей, які шукали, гублячи й знову знаходячи невиразні, легкі сліди старечих ніг, що здавалося, зумисне петляли у видолинку серед ожинових заростей та гнилих колод, минуло ще дві. її знайшли під обід — вона лежала, уткнувшись обличчям у болото, у фартусі, вицвілих спідницях, що були ще вчора чистісінь-
кі, брудна, обшарпана, й однією рукою стискала держак механічного щупа. Була жива. Коли Оскар підняв її, вона розплющила на мить очі, невидющі, спрямовані кудись перед себе, а тоді знову склепила їх.
— Мерщій,— звелів Едмондс Денові.— Візьми кобилу й гайда додому. Сядеш в автомобіль і привезеш лікаря Райдаута. Мерщій... Ти здужаєш її нести? — звернувся він до Оскара.
— Атож,— відповів той.— Вона легенька, як пір'їна. Мабуть, оця машинка й то важча.
— Понесу я,— озвався раптом Джордж.— Все-таки мати Нет...
Едмондс люто глипнув на нього й на Лукеса.
— Ти понесеш оцю с к р и н ь к у,— буркнув.— Понесете обидва. Сподіваюся, вона ще встигне щось вам знайти дорогою до моєї садиби. Бо якщо опісля її стрілки й затремтять коли-небудь на моїй землі, то нікому з вас цього вже не бачити. Розлуку ти дістанеш, я про це подбаю,— обернувся він до Лукеса.— Поки Моллі не вкоротила собі віку. Поки ти не вкоротив їй віку цією бісовою машинкою. Не хотів би я бути тепер у твоїй шкурі. Не хотів би, щоб мене гризли такі думки, які гризтимуть тебе сьогодні вночі.
І ось настав цей день. Бавовну вже було зібрано, очищено й поскладано в паки, прийшла пора заморозків, а з ними й баранців з кукурудзи, яку збирали з полів і після зважування зсипали в засіки. Посадивши Лукеса з Моллі на заднє сидіння автомобіля, Едмондс привіз їх до Джефферсона й загальмував перед будинком окружної управи, де мав засідати мировий суд.
— Тобі заходити туди нема чого,— звернувся він до Лукеса.— Та вони, мабуть, і не впустили б тебе. Але нікуди не йди. Бо я на тебе не чекатиму. І запам'ятай: тітці Моллі дістається хата й половина врожаю цього та кожного наступного року, доки ти оброблятимеш мою плантацію.
— Ви хотіли сказати, кожного року, доки я господарюватиму на своїй землі?
— Я хотів, хай йому грець, сказати те, що сказав: кожного року, доки ти оброблятимеш мою плантацію.
— Кас Едмондс віддав цю землю в моє володіння до того часу, доки я...
— Ти чув, що я сказав? — перепинив його Едмондс.
Лукес подивився на нього й закліпав очима.
— Ви хочете, щоб я забирався з неї геть? — запитав він.
— З якої б то речі? — звів брови Едмондс.— Навіщо? Адже ти однаково щодоби від смерку до світання шукатимеш на ній закопаний скарб. Краще вже залишайся і спи на ній цілими днями. Крім того, тобі треба вирощувати для тітки Моллі половину врожаю. Не тільки цього року, а й надалі теж.
— Нехай вона забирає собі весь урожай,— сказав Лу-кес.— Я оброблятиму землю справно. Нехай бере все. Я маю три тисячі доларів, що мені залишив старий Кера-зерс,— вони лежать он у тому банку. Вони мене переживуть... Коли вже ви не зобов'язали мене віддати комусь половину. А як ми з Джорджем Вілкінсом знайдемо скарб...
— Вилазь із машини,— наказав Едмондс.— Ну, швидше!
Мировий суддя сидів у своїй канцелярії — окремому
будиночку поруч окружної управи. Дорогою до нього Ед-мондсові довелося підхопити стару під руку, щоб вона не впала, й він відчув під нашаруваннями рукавів, яка та рука худенька, майже безтілесна, суха й крихка, наче протрухлий прутик. Він зупинився, не відпускаючи її.
— Тітко Моллі, ви ще не передумали? Можна обійтися й без цього. Я відберу в нього ту штуковину. Повірте, я...
Вона поривалася вперед, щосили тягнучи його за руку.
— Я мушу це зробити,— сказала.— Він купить собі другу. А цю віддасть Джорджеві, щоб не дісталася вам. І вони колись таки знайдуть той скарб, але мене вже, може, не буде на цьому світі, і я нічого не зможу вдіяти. А Нет—моя найменшенька, моя остання. Решти своїх дітей мені вже не бачити до смерті.
— Тоді ходімо,— сказав Едмондс.— Ходімо.
До канцелярії входили й виходили нечисленні відвідувачі, кілька сиділо під дверима, мовчки чекаючи своєї черги. Раптом Едмондс відчув, що тітка Моллі не стоїть, а скорше висить на його руці. Він повів її до суддівського столу, маючи таке враження, що якби відпустив її бодай на хвильку, вона б розпалася, обернулася коло його ніг на купку висохлих кісток у старій, вицвілій, бездоганно чистій одежині.
— Ага, це ви, містере Едмондс,— сказав мировий суддя.— А це позивачка?
— Так, пане суддя,— відповів Едмондс.
Суддя, вже зовсім старий чоловік, схилив голову, щоб глянути на Моллі поверх окулярів, поправив їх на носі, подивився на неї крізь скельця й зацмокав язиком.
— Сорок п'ять років прожили разом... Чи не могли б ви якось помирити їх?
— Ні, пане суддя,— відповів Едмондс.— Я вже пробував. я...
Суддя знову зацмокав і зазирнув у справу, яку секретар поклав перед ним.
— Вона, звичайно, матиме шматок хліба?
— Так, пане суддя. Я про це подбаю.
Суддя на мить замислився.
— Жодна із сторін не заперечує, так?
— Так, сер,—"відповів Едмондс.
І раптом... Едмондс навіть не знав, що Лукес увійшов слідом за ним, аж ось побачив, як суддя знов нахиляє голову й дивиться кудись повз них, цього разу крізь окуляри, і як секретар підводить очі, кажучи:
— Гей ти, чорний! Скинь капелюха!
Лукес відштовхнув Моллі й, на ходу скидаючи капелюха, підступив до столу.
— Жодна із сторін не заперечує,— сказав він,— але розлучення не буде.
— Жодна із сторін що? — запитав суддя.— Як це розуміти?
Лукес навіть не поглянув на Едмондса. Як той помітив, і иа суддю теж. Едмондсові раптом спала безглузда думка, що вже багато років він не бачив Лукеса простоволосого; власне, навіть не пам'ятав, чи звернув коли-небудь увагу на те, що Лукес уже сивий.
— Ми не братимемо ніякого розлучення,— сказав Лукес.—Я передумав.
— То це ти — чоловік? — запитав суддя.
— Так,— відповів Лукес.
— Треба казати на суддю "сер",— зауважив секретар.
Лукес мигцем глянув на нього.
— Що? Я не хочу знати ніяких суддів. Я переду...