сорока п'яти років подружнього життя Лукес руйнує домашнє вогнище тій, яка була Едмондсові за рідну матір, яка викохала його, вигодувала власиою груддю так, як вигодувала під той час рідного сина, яка повсякчас дбала про його тіло й душу, навчаючи своєї зичливості, своєї порядності, щоб він був лагідний із нижчими за себе, чесний з рівнею, великодушний до слабкого й уважний до старого, гречний, щирий і сміливий, яка щедро й некорисливо обдаровувала його, сироту без матері, своєю всепереможною, невсипущою, самовідданою любов'ю, що йому тільки й судилося знати па віку; саме їй Лукес руйнує домашнє вогнище, а в неї ж тільки й родини, що старий брат у Джефферсопі, якого вона не бачила десять років, та ще вісімнадцятирічна заміжня донька — в неї вона, ясно, не захоче жити, бо зять, вона того певна, накликав на себе прокляття, як і її чоловік.
Так, час його теж не бентежить. Едмоидс сидів сам-один за вечерею, їжа не лізла в горлянку, і йому ввижалося, ніби ось тут, у кімнаті, перед ним стоїть Лукес — у шістдесят сім років обличчя в нього по суті молодше, ніж у нього самого в сорок три, менше позначене руйнівною дією пристрастей, думок, переситу й розчарувань; це обличчя не мало навіть приблизної схожості з обличчям його діда, старого Маккасліпа, але донесло, відтворило з цілковитою, разючою достемепністю образ його покоління
й дух того часу, обличчя це, як здалося Айзекові Маккас-ліиу сорок п'ять років тому, мовби зібрало в собі риси цілого покоління запеклих і непоборних молодих солдатів Конфедерації й задубилося, застигло, як у мумії,— і він подумав з подивом, трохи не жахом: "В ньому більше натури старого Керазерса, ніж у всіх нас разом узятих, не поминаючи й старого Керазерса. Він спадкоємець і водночас прототип усього того географічного, кліматичного й біологічного комплексу, що породив старого Керазерса, й усіх пас, і наших ближніх,— оті незліченні міріади, тепер уже без облич, ба навіть без ім.ен, окрім його самого, бо він і цільний, і досконалий, і сповнений самоповаги, як колись, певно, був старий Керазерс, він сам собі батько й постав з крові всіх чорних, білих, жовтих і червоношкірих, а також своєї власної..."
1
Вік повноліття в США.
II
Вже зовсім звечоріло; Едмондс прив'язав кобилу до Лу-кееовог© тину, потім кам'яною стежкою, чепурно облямованою грузом, склянками й повтикуваними догори дном пляшками, попростував до хати й, піднявшись на ганок, зайшов у сіни. Лукес у капелюсі стояв на порозі, його постать чітко вимальовувалася проти відлисків вогню, що палав у печі. Стара не підвелася. Сиділа, як після обід у коморі, безрушиа, ледь нахилившись уперед; її маленькі скарлючені руки заклякли на білому фартусі, скривлене обличчя у відсвітах вогню проступало трагічною маскою, і оце вперше, скільки пам'ятає її, Едмондс застав Моллі вдома без череп'яної люльки в роті. Лукес підсунув йому стілець, але сам не сів. Став віддалік, з другого боку коминка, так що відблиски тепер падали й на нього,— на широкі криси виготовленого на замовлення касторового циліндра, якого Едмопдсів дід подарував йому півстоліття тому, на обличчя, схоже з давньосірійським, на масивний золотий ланцюжок, що звисав з кишені розстебнутої камізельки.
— Ну що тут у вас знов за історія? — спитав Едмондс.
— Вона хоче взяти зі мною розлуку,— сказав Лукес.— Ну й нехай.
— Нехай? — здивувався Едмондс.— Кажеш, нехай?
— Так. Скільки це мені коштуватиме?
— Розумію,— сказав Едмондс.— Вона не дістане розлуки, бо ти мусиш викладати на це гроші. Ну, тут тобі вже нікому не вдасться напустити туману. Це тобі, старий,
ие купівля машини-скарбошукача і не її продаж. Моллі ніякого мула не візьме.
— А ніхто їй і не дає мула,— відрубав Лукес.— Мені аби тільки знати, в скільки це обійдеться. А може, ви самі дасте нам розлуку, як Оскарові з його фарбованою білявкою — отією шльондрою, що він привіз торік улітку з Мемфіса. Ви дали їм розлуку, ще й самі відвезли її до міста і купили залізничного квитка назад до Мемфіса.
— Вони не мирили між собою,— пояснив Едмондс.— І рано чи пізно вона взяла б та й різонула його бритвою, яку носила при собі. А якби хоч трішки схибила чи забарилася, Оскар устиг би скрутити їй в'язи. Він тільки й чекав на таку нагоду. Через те я їх розлучив. Але ти не Оскар. У вас зовсім інша річ. Послухай, Лукесе. Ти старший від мене, визнаю. Можливо,— власне, напевне,— маєш більше грошей, ніж я, нехай навіть, як ти вважаєш, більше олії в голові. Але робити цього я не раджу.
— Кажіть про це не мені,— розвів руками Лукес.— Скажіть їй. То не моя забаганка. Мені добре й так як є.
— Ще б пак! Поки можеш робити що хочеш... не їсти, не спати, а тільки ганяти Джорджа Вілкінса туди-сюди по видолинку з тією бісовою... з тією бісовою...— Едмондс замовк, а коли озвався за хвилину, голос його був глухий 1 здавлений, принаймні на початку: — Скільки я тобі казав, що в тутешніх місцях нема ніяких закопаних грошей. Ти тільки марнуєш свій час. Але біда не в цьому. Ви з Джорджем Вілкінсом товчіться собі по долині, хоч ноги повідтоптуйте, про мене. Але тітка Моллі...
— Я чоловік,— заявив Лукес.— Я тут господар і в своїй хаті мені вільно говорити так само, як вам і вашому батькові, й батьковому батькові у вашій. Ви не можете нарікати на мене, як я обробляю землю і збираю на ній урожай, чи не так?
— Не можу нарікати? — пробелькотів Едмондс.— Кажеш, не можу нарікати?
Лукес мовби його й не чув.
— Поки я це роблю, лише мені вільно розв'язувати свої особисті справи, і ваш батько перший сказав би вам так, якби був тут.' Зрештою, я незабаром і так облишу свої нічні походеньки, бо треба буде збирати бавовну. Залишаться хіба суботні й недільні ночі.— Досі він говорив, дивлячись у стелю. А тепер перевів очі на Едмондса.— Але ці дві ночі — мої. Протягом цих двох ночей я нічиєї землі не обробляю, і мені начхати, хто називає себе власником цієї землі.
— Гаразд,— погодився Едмондс.— Дві ночі на тиждень. І то тільки починаючи з наступного тижня, бо частина твого бавовнику вже достигла.— Він обернувся до старої.— Ну, тітко Моллі, дві ночі на тиждень,— і Лукес, навіть Лукес незабаром муситиме прийти до розуму.