що її Маккаслін, а потім його син Зекарі й тепер Керазерс, син Зекарі, регулярно сплачували Айзекові в його маленький, нашвидку збитий будиночок у Джефферсоні,— цьою напевно ніхто не знав. Але що він відступив, то це таки правда,— якимось там чином, колись давно, за тих похмурих для штату Міссісіпі часів, коли чоловік мусив бути вольовим і безоглядним, щоб збити спадок для своїх нащадків, і дужим та вольовим, щоб утримати його, аж поки зможе їм той спадок заповісти,— і, відступивши, навіть зрікся тієї землі, хоч був її справжній спадкоємець (зазначмо: Айзек, він же "дядько Айк" — бездітний уді
вець, мешкає в будиночку покійної дружини, знову ж таки, не прийнявши його у власність, народився, коли батько був уже старий, і сам з народження видавався ніби старий, але з літами ніби молодшав, тож нині в сімдесят з гаком— того гака він уже кілька років ні перед ким не уточнював,— відзначався невинністю чистої, самовідданої хлоп'ячої душі), йтільки застеріг собі право контролю над тими відписаними грішми, яких його чорний дядько, здавалось, і не здогадувався зажадати.
Він помер, так і не зажадавши їх. Потім збіг його перший син, Джеймс, покинув оселю, де народився, плантацію, штат Міссісіпі, вночі, голіруч, у чому був. Почувши про це в містечку, Айзек Маккаслін узяв готівкою третину відписаних грошей разом із складними відсотками й виїхав теж; він пропадав десь цілий тиждень, а потім повернувся й поклав ті гроші назад до банку. Згодом Терлова дочка Фонсіба вийшла заміж і перебралася до штату Арканзас. Цим разом Айзек виїхав із грішми й переказав їй третину спадщини в місцевий арканзаський банк з умовою, що Фонсіба одержуватиме три долари щомісяця, не більше й не менше,— і після цього повернувся додому. А потім якось уранці він сидів удома й дивився в газету— не читав, а тільки дивився,— й раптом усвідомив, що прикувало його погляд. То була дата. "Чийсь день народження",— подумав він і сказав уголос:
— Лукесів. Йому сьогодні двадцять один рік.
У цю хвилину зайшла його дружина. Вона була тоді ще молода; вони побралися всього кілька років тому, але він уже встиг звикнути до виразу її обличчя й завжди споглядав його, як тепер: спокійно, з жалем, з уболіванням за неї, за них обох, і знав її напружений, затятий, непо-гамований голос не менш, як той вираз:
— Там на кухні Лукес Вічем. Він хоче тебе бачити. Може, це твій родич Маккаслін подає тобі звістку, мовляв,
передумав переказувати навіть ті щомісячні тридцять доларів, на які ти проміняв батькову ферму.
Але він пропустив ці слова повз вуха. Відповідати не було потреби: він і мовчанкою виразить своє каят
тя незгірш, ніж бив би себе в груди; чоловік з дружиною рбходяться без слів не тільки тому, що зжилися,— на своєму довгому й марудному віку вони бодай колись давно, бодай на одну коротку мить, хоча й тоді вже знали, що це не триватиме, не може тривати довго,— торкнулись одне одного і злилися мовби в єдиного бога, наперед добровільно все прощаючи він їй, а вона йому, бо обоє вже знали, чим ніколи не зможуть бути одне для одного. Тим часом Лукес устиг зайти до кімнати й з опущеним капелюхом стояв біля порога; його обличчя кольору старого сідла мало схожість із давньосірійським, але не расову, а ніби перебрану від пустельних вершників тисячолітньої давності. Обличчям тим він нітрохи не скидався на Керазер-са Маккасліна — свого та Айзекового діда. Це було обличчя покоління, що жило безпосередньо перед ними: феротипія одного збірного обличчя десяти тисяч нездоланних солдатів Конфедерації, трохи викривленого, стриманого, холодного, холоднішого, ніж його, Айзекове, безогляднішого й життєздатнішого.
— З днем народження тебе! — сказав Айзек.—А я от саме...
— Еге ж,— промовив Лукес.— Я прийшов по решту грошей. Вони мені потрібні.
— Грошей?—перепитав Айзек.— Грошей, кажеш?
— Тих, що старий хазяїн залишив для батька. Якщо вони ще наші. Якщо ви віддасте їх нам.
— Вони не мої, щоб я віддавав їх чи тримав у себе. Гроші ці належали твоєму батькові. Досить котромусь із вас попрохати. Я пробував розшукати Джіма після того, як він...
— То я оце й прохаю,— урвав його Лукес.
І ■— Усі? Половина грошей Джімових.
— Я можу тримати їх для нього не гірше за вас.
— Так,— сказав Айзек.— Отже, ти теж не залишишся тут,— вів він далі.— Ти теж виїдеш.
— Я ще не надумався,— ухилився од прямої відповіді Лукес.— Може, й виїду. Я вже повнолітній. Роблю що хочу. Тож я хочу мати певність, що зможу виїхати, як тільки надумаюсь.
— Ти міг це зробити будь-коли. Навіть якби дід не залишив грошей Томіному Терлові. Досить було б тобі чи
котромусь із вас прийти до мене..;— Айзек умовк. "Тридцять доларів щомісяця,— подумав він.— Лукес знає: в мене більше нема. Що я відцурався роду, виявив легкодухість, продав первородство, зрадив свою кров для того, що він і сам називає не спокоєм, а тільки забуттям і шматком хліба".— Вони в банку,— сказав він нарешті.— Ходімо візьмемо їх.
Лише Зекарі Едмондс та згодом його син Керазерс знали перебіг цієї розмови. Але наступні події відомі були більшості джефферсонців, отож не тільки в родинній хроніці Едмондсів, а й у хроніці містечка з'явився анекдот, як того ранку двоє двоюрідних братів, білий і чорний, рушили пліч-о-пліч до банку й Лукес сказав:
— Стривайте. Та це ж купа грошейі
— Забагато,— погодився з ним білий.— Забагато, щоб ховати їх під цеглиною в черені коминка. Залиш їх під моєю порукою. Залиш.
— Стривайте,— провадив далі Лукес.— Банк і справді триматиме їх для чорного так само, як і для білого?
— Авжеж,— відповів білий.— Я попрошу їх.
— А як я зможу їх узяти? — запитав Лукес.
Білий розтлумачив йому, що таке чек.
— Гаразд,— сказав Лукес.
Вони стояли поруч біля віконця, коли білий звелів службовцеві переписати гроші на Лукесів рахунок і завести нову чекову книжку. І Лукес знову промовив:
— Стривайте.
Потім вони стояли поруч біля заляпаної чорнилом дерев'яної конторки, й Лукес під наглядом білого виписував чек, щоправда, з зусиллям, карлючками, але цілком розбірливими — його з братом і сестрою навчила їх виводити мати того білого. Потім вони знов стояли біля віконця: касир сплатив за чеком готівку, а Лукес, усе ще не відходячи, нестерпно повільно, двічі перелічив ті гроші, а тоді посунув їх назад до касира за гратки.