Зо два рази він намагався заговорити з сусідом-шахтарем, але, діставши короткі й непривітні відповіді, замовк і почав сумно розглядати у вікно довколишній краєвид.
Видовище було невеселе. На схилах пагорбів крізь морок пробивалось червоне сяйво ливарень. Обабіч залізниці громадились величезні насипи шлаку; за ними здіймались вишки вугільних шахт. Купки жалюгідних дерев’яних хатин, у вікнах яких блимало кволе світло, юрмилися вздовж колії; на численних зупинках було повно брудного, закіптюженого люду.
Багаті на залізо й вугілля верміські долини не вабили до себе нероб та чистюків. Тут усюди були помітні сліди найжорстокішої боротьби за життя — груба, тяжка праця та грубі, дужі робітники, що виконували її.
Молодий пасажир дивився з вікна на цей похмурий край, і на його обличчі з’явився вираз бридливості, змішаної з цікавістю. Часом він діставав з кишені довгий лист, знову й знову перебігав очима й писав щось на його берегах. Врешті-решт він дістав з торбини річ, яку важко було навіть уявити в руках такої лагідної людини. То був військовий револьвер великого калібру. Молодик повернув його до світла: блиск мідяних гільз у барабані свідчив, що револьвер повністю заряджено. Він швидко сховав зброю в потаємну кишеню, але робітник, що сидів поряд, встиг усе помітити.
— Овва, друзяко! — промовив він. — То ви готові до всього?
Молодик трохи збентежено всміхнувся.
— Так, — відповів він. — Там, звідки я їду, зброя часом стає в пригоді.
— А звідки ви їдете?
— З Чикаго.
— Ви тут новачок?
— Так.
— То вона й тут стане вам у пригоді, — мовив робітник.
— Чому ж? — зацікавлено спитав молодик.
— Хіба ви не чули про те, що тут коїться?
— Нічогісінько.
— А я гадав, що про нас уже вся країна знає. Дарма, невдовзі почуєте. А чого ви сюди приїхали?
— Я чув, що тут легко знайти роботу.
— Ви член робітничої спілки?
— Звичайно.
— Тоді робота вам знайдеться. У вас тут є друзі?
— Ні, але будуть.
— Тобто як?
— Я належу до ордену масонів. Чи не в кожному місті є ложа, а там, де ложа, я знайду друзів.
Ці слова справили на робітника дивне враження. Він підозріливо позирнув на інших пасажирів. Шахтарі сиділи й шепотілися між собою. Двоє полісменів дрімали. Робітник підсунувся ближче до молодика й подав руку.
— Сідайте-но сюди, — запросив він.
Обидва потиснули один одному долоні.
— Я бачу, що ви кажете правду, — провадив робітник. — Та пересвідчитись ніколи не завадить. — Він підніс свою правицю до правої брови. Молодик тут же підніс свою шульгу до лівої брови.
— Темні ночі холодні, — мовив робітник.
— Так, для подорожніх чужинців, — відповів молодик.
— Досить. Я брат Скенлен, триста сорок перша ложа, долина Верміси. Радий бачити вас у наших краях.
— Дякую. Я брат Джон Мак-Мердо, двадцять дев’ята ложа, Чикаго. Майстер Дж. Г. Скотт. Я теж радий зустрічі з братом.
— Атож, наших тут багато. Ніде в Штатах орден так не квітне, як у долині Верміси. А такі хлопці, як ви, нам потрібні. От тільки не доберу, чого це такий здоровань зі спілки не знайшов собі роботи в Чикаго.
— Я мав не одну нагоду добре заробити, — відповів Мак-Мердо.
— То чого ж ви звідти виїхали?
Мак-Мердо кивнув у бік полісменів і посміхнувся.
— Оті двоє раді були б це знати, — відповів він.
Скенлен ствердно мугикнув.
— Маєте халепу? — прошепотів він.
— Ще й добрячу.
— В’язниця?
— І таке інше.
— Вбивство, га?
— Про такі речі ще рано балакати, — відповів Мак-Мердо, немовби шкодуючи, що сказав більше, ніж хотів. — У мене є вагомі причини, щоб залишити Чикаго, — цього вам досить. Хто ви такий, щоб питати про це? — Його сірі очі гнівно блиснули за скельцями окулярів.
— Нічого, друже, не ображайтесь. Наші хлопці не скривдять вас, хоч би що ви там скоїли. Куди ви їдете зараз?
— До Верміси.
— Це третя зупинка звідси. Де ви хочете оселитись?
Мак-Мердо дістав конверт і прочитав при тьмяному світлі лампи адресу:
— Джейкоб Шефтер, Шеридан-стрит. Мені порадив найняти там кімнату знайомий з Чикаго.
— Я не знаю цього Шефтера, я не з Верміси. Я сам з Гобсонс-Петча — ми якраз під’їздимо туди. На прощання хочу дати вам пораду. Якщо у Вермісі ви потрапите в халепу, то йдіть просто до будинку спілки і питайте Мак-Ґінті. Він майстер верміської ложі, і в цих краях нічого не робиться без згоди Чорного Джека Мак-Ґінті. Прощавайте, друже! Може, ще зустрінемось якось увечері в ложі. Але пам’ятайте: коли вам буде непереливки, йдіть до Мак-Ґінті.
Скенлен пересів на інше місце, і Мак-Мердо знову залишився наодинці з своїми думками. Вже смеркло й червоні вогні ливарень спалахували серед мороку. Знову й знову на цьому тлі з’являлися темні постаті, що нахилялись, випростувались, обертались у різні боки, наче якісь корби, під супровід безупинного ляскоту та ревіння.
— Як на мене, то пекло виглядає саме так, — подав хтось голос.
Мак-Мердо обернувсь й побачив, що один з полісменів стоїть і дивиться у вікно.
— Напевно, — притакнув другий полісмен. — Таким, мабуть, воно і є. І навряд чи там живуть чорти, гірші за тутешніх. Ви, мабуть, новачок тут, хлопче?
— А вам що до того? — похмуро відповів Мак-Мердо.
— Нічого, містере, проте я радив би вам обережніше шукати тут собі друзів. І не починав би з Майка Скенлена чи ще з когось із їхньої банди.
— Якого біса вам до того, хто мої друзі?! — гаркнув Мак-Мердо так, що всі пасажири вирячились на нього. — Хіба я питав у вас поради? Ви що, за дурника мене маєте, який не може обійтися без порад?! — Він вишкірив зуби, немов скажений собака.
Добряг полісменів уразила ця лють, із якою він відповів на їхню дружню пораду.
— Не ображайтесь, — мовив один з них. — Ми тільки попередили вас — задля вашого ж добра, бо ви тут уперше.
— Так, я тут уперше, але з такими, як ви, давно знайомий! — з холодною люттю вигукнув Мак-Мердо. — Ви всюди лізете з порадами, коли вас не просять.
— Може, ви й з нами познайомитеся ближче, — усміхнувся один з полісменів. — Ви, здається, добрячий шибайголова.
— І я скажу те саме, — зауважив другий. — Ми ще зустрінемось.
— Я не боюся вас, і не сподівайтесь на це! — вигукнув Мак-Мердо. — Мене звуть Джон Мак-Мердо, чуєте? А коли я знадоблюся вам, то шукайте мене у Вермісі, на Шеридан-стрит, у Джейкоба Шефтера. Як бачите, я не ховаюсь від вас, зрозуміли? Глядіть, не помиліться!