Вона незчулася як скрикнула, коли Пауль розгорнув ганчірку: на долоні в хлопця лежав чорний, гладенький, лиснючий від мастила пістолет, і долоня була замала для зброї; здавалося, ніби дівчина тим криком вистрелила в нього з бінокля; хлопець обернувся, вона опустила бінокля, примружила зболілі очі й загукала: — Паулю! Паулю!
Тримаючи пістолета перед грудьми, він повільно перелазив з вікна на терасу.
— Паулю! — гукнула вона.— Іди сюди через садок!
Він запхнув пістолета в кишеню, наставив долоню до очей і помалу зійшов із сходів; перетнув моріжок, прочовгав по жорстві коло фонтана й раптом опинився внизу під її вікном, у затінку альтанки, й опустив руку донизу.
— А,— сказав він,— це ти.
— Хіба ти вже не пізнаєш мого голосу?
— Не пізнаю. Чого тобі?
— Я виїжджаю,— сказала вона.
— І я виїжджаю,— відказав він.— То й що? Усі виїжджають, майже всі. Я завтра їду до Цаллігкофена.
— Ні,— сказала вона,— я виїжджаю назавжди, до батька, у Відень...— їй раптом спало на думку: Відень — це, мабуть, теж якось пов'язане з вином, принаймні, так співають у піснях.
— Відень,— сказав він,— це на південь... І ти там житимеш?
— Умгу.
Він дивився на неї знизу вгору, якось наче в небо, і той погляд, непорушний і мов зачарований, злякав її. Я не твій Єрусалим, подумала вона, ні, справді ні, і все ж таки, мабуть, отаким поглядом дивилися прочани, вгледівши перед собою вежі священного міста.
— Я...— стиха мовила дівчина,— я все бачила. Він посміхнувся.
— Зійди вниз,— сказав він,— зійди лишень униз.
— Я не можу,— сказала вона,— мати мене замкнула, мені не можна показуватися надворі, аж поки й на поїзд... А ти...— вона зненацька замовкла, важко й неглибоко задихала від хвилювання й сказала те, чого не хотіла говорити.— А ти... піднімися краще сам.
Я не твій Єрусалим, думала вона, ні. Він, не опускаючи очей, спитав:
— Як до тебе вибратися?
— Вилазь на альтанку, а я подам тобі руку, й ти перелі зеш на веранду.
— Я... мене чекають...— А сам уже пробував рукою, чи міцні жердини альтанки; їх нещодавно поприбивали й нещодавно пофарбували; густе й темне листя винограду п'ялося по них угору, як по драбині.
Пістолет важко стукав хлопця по стегні; коли він підтягся до флюгера, на думку йому спав Гриф, що оце лежить там, у своїй халабуді, з незасмаглими грудьми й рум'яними щоками, під дзижчання настирливих мух; і Паулеві згадався невеличкий плаский нікелевий пістолет: треба спитати Грифа, чи окислюється нікель, якщо так, то нехай скаже, щоб не їли з тієї банки повидла.
Руки в дівчини були більші й дужчі, ніж у Грифа, більші й дужчі, ніж у нього, Пауля; він відчував це й тому засоромився, коли вона допомагала йому перебратися з гребеня альтанки на веранду.
Він оббив із рук пилюку й сказав, не дивлячись на дівчину
— Чудасія, справді я вже тут.
— Я рада, що ти прийшов. Я з третьої години сиджу замкнена.
Він нишком позирнув на неї, на її руку, що стягала на грудях плаща.
— Чого ти в плащі?
— Ти ж знаєш.
— Того?
— Умгу.
Він підійшов до неї ближче.
— Ти, мабуть, рада, що поїдеш звідси?
— Умгу.
— Один хлопець,— тихо сказав він,— продавав у нас у школі цидулки, там написано про тебе й ти намальована.
— Я знаю,— сказала вона,— він ще казав, що й мені дає грошей, як наторгує за ті цидулки, і що він бачив мене таку як там намальовано. Це все неправда.
— Ще б пак,— сказав він,— його прізвище Кус|)фанг, він йолоп і завжди бреше, це всі знають.
— Але про мене йому вірять.
— Еге ж,— мовив він,— дивно, але про тебе йому вірять. Вона ще дужче стягла на грудях плаща.
— Того я й виїжджаю так раптово, поки ще всі не поприходили з річки. Мені вже давно нема від них просвітку Кажуть: ти виставляєш своє тіло на оглядини,— байдуже, чи на мені відкрита сукня, чи закрита. А коли одягну светра, то й геть скаженіють... Але в щось же мені та треба вдягатися.
Поки дівчина говорила, він холодно роздивлявся її й думав: як це я про неї й разу не згадав, жодного разу... Коси в неї були біляві, білявими здавались і її очі — кольору свіжооб-струганого бука,— біляві й ледь вогкі.
— Я не виставляю свого тіла на оглядини, просто я його маю,— сказала вона.
Хлопець мовчав; правою рукою він трохи вище підсунув у кишені пістолета, що важко налягав йому на стегно.
— Еге ж,— мовив Пауль, і їй стало страшно, бо він знов дивився так, неначе уві сні; який він здавався тоді, в бінокль... немов сліпий, його темні очі були геть порожні і якось незбагненно дивилися на неї й водночас повз неї* тепер він знову був немов сліпий.
— Той дядько,— мерщій сказала вона,— що інколи заходить до матері, й вони все сперечаються,— такий старий, сивий... Ти його знаєш?
Стояла тиша, гомін змагань не порушував її, бо до річки звідсіль було далеко.
— Знаєш ти його? — перепитала вона, вже наполегливіше.
— Звісно, знаю,— відповів він.— Старий Дульгес.
— Так, він... То він часом якось так подивиться на мене й каже: "Триста років тому вони б тебе спалили як відьму. Тріскотять жіночі коси,— каже він,— і з тисячі горлянок вихоплюється крик лихої радості, крик їхніх темних душ, яким нестерпна краса".
— Чого ти мене сюди покликала? — запитав він.— Розповісти оце?
— І це також,— сказала вона.— А ще — я ж побачила, що ти там робив.
Він витяг з кишені пістолета, підняв його вгору й, посміхаючись, чекав, що вона закричить, але вона не закричала.
— Що ти хочеш із ним робити?
— Не знаю. У віщось стрельнути.
— У віщо?
— Може, в себе.
— Чому!
— Чому? — перепитав він.— Чому? Гріх. Смерть. Смертельний гріх. Розумієш ти це?
Помалесеньку, так, щоб не доторкнутися до дівчини, він прослизнув повз неї у відчинені двері кухні й, зітхнувши, прихилився до шафи; картина, якої він так давно не бачив і яка часом спливала в пам'яті, ще висіла на стіні: з фабричних димарів здіймаються догори пасма рожевого диму, збираючись у небі в одну криваву хмару. Дівчина стала на дверях, обернулася до нього. На обличчі її лежали сутінки, й вона скидалася на дорослу жінку.
— Заходь,— сказав він,— нас можуть побачити, а тобі воно ні до чого. Сама знаєш.
— За годину,— сказала дівчина,— я сидітиму в поїзді, ось... ось квиток —"туди", а "назад" немає.— Дівчина підняла догори рудий залізничний квиток. Пауль кивнув головою, і вона— сховала квиток у кишеню плаща.— У вагоні я скину плащ і їхатиму просто в светрі, розумієш?