Вона знову звернула бінокль у небо, вирізуючи сині кружальця, медалі з блакиті небес: Ренанія й Германія, берег річки з прапором змагань, дужка обрію із зеленавої річки з цятками червоних прапорців.
Мої коси чудово тріскотітимуть, думала вона, вони вже тріскотіли, коли він їх гладив. У Відні також є виноградники. Виноградники, ясно-зелені кислі бубки, листя, яким ці гладуни вквітчують свої лисини, щоб бути схожими на цього... о господи!.. Бахуса.
Вона обдивилася в бінокль усі вулиці, в які лише могла сягнути; вулиці були безлюдні, скрізь самі тільки припарковані машини; візок морозивника ще стояв там-таки, на майдані; Пауля вона не побачила ніде; я стану, думала вона, всміхаючись і знов переводячи бінокля на річку, я таки стану твоїм Єрусалимом.
Вона не обернулась, коли мати відімкнула вхідні двері й зайшла до передпокою. Вже за чверть сьома, думала дівчина, може ж, він устигне на сьому тринадцять до шлагбаума. Вона чула, як клацнув замок валізи й повернувся в ньому невеличкий ключик, чула тверді кроки й здригнулася, коли на плечі їй ліг плащ; мати не прийняла рук із плечей дочки.
— Гроші взяла?
— Так.
— Квиток?
— Так.
— Бутерброди?
— Так.
— Валізу як слід спакувала?
— Так.
— Нічого не— забула?
— Ні.
— Нікому нічого не сказала?
— Ні.
— Адресу у Відні пам'ятаєш?
— Так.
— Телефон?
— Так.
Коротка пауза була похмура, моторошна; материні долоні ковзнули з її плечей нижче, на руки.
— Я подумала, що краще мені не бути з тобою в ці останні години. Так легше, я вже знаю. Мені не раз на віку доводилося прощатись... І добре, що я тебе замкнула, ти ж знаєш.
— Еге ж, добре, я знаю.
— Тоді ходімо...— Вона відвернулася.
Було прикро бачити, що мати плаче,— так, мовби перед тобою несподівано заплакав пам'ятник, майже так; мати ще вродлива, тільки врода її якась понура, непривітна. Мов чорний ореол, матір повиває минуле. З незвичних слів сплітається легенда колишнього материного життя: Москва... Комунізм.. Червона сестриця... Росіянин на прізвище Мірцов; далі втрата віри, втеча, а догмати втраченої віри все снуються в голові, наче на ткацькому верстаті, шпулі якого ще крутяться, хоч на них уже давно немає пряжі; тчуться мудровані візерунки з порожнечі, з нічого, реальним тут є тільки шум, марна робота механізму; аби лише був хоч один із антиподів: Дульгес або хтось із "батьків міста", священик чи котра з учительок або черниць,— враз почина лася дискусія; коли заплющиш очі, може здатись, ніби чуєш монотонну поганську молитву, звук невгавного млинка, що лопотить на вітрі; таку, як оце тепер, матір можна було бачити лише вряди-годи, після келишка-двох вина, тоді всі казали: "Ох, та вона ж така, як і була, щира цішбруннка!"
Добре, що мати закурила; сльози, які спадали на сигарету, сльози поза хмаринкою диму здавалися ніби не зовсім справжніми, скоріше, вдаваними, хоч мати ніколи б не вдавала сліз.
— Колись я їм за це віддячу,— сказала вона,— мені так тяжко, що ти мусиш їхати. І що я мушу скоритись.
То їдьмо обидві.
— Ні, ні... ти повернешся, за рік чи, може, за два ти повернешся додому. Ніколи не роби того, що вони про тебе вигадують. Не роби. А тепер ходімо.
Дівчина встромила руки в рукава плаща, застебнулася, помацала, чи є в кишені квиток, гаманчик, і метнулася до своєї кімнати по валізу; але мати похитала головою й не дозволила дочці її нести.
— Я сама,— сказала вона,— і мерщій, час іти.
На сходах стояла задуха, з підвалу тхнуло вином, там аптекар розливав його в пляшки; кислий дух вина, здавалося, дуже пасував до блякло-фіолетових шпалер.
Вузенькі вулички, тьмяні ковбані вікон, під'їзди, звідки їй гукали те, чого вона не розуміла. Швидше! Гамір, що долинав з берега річки, став гучніший, загурчали двигуни автомобілів — регата скінчилася. Швидше.
Залізничник біля входу на перон був з матір'ю на "ти":
— А, Кете! Проходь без перонного
Якийсь п'яний, заточуючись, чвалав темним підземним переходом, щось голосно варнякав і врешті брязнув повною пляшкою вина у вогку чорну стіну; задзвеніли скалки скла, і в ніздрі дівчині знов ударив дух вина. Поїзд уже підійшов до перону, мати всунула валізу у двері вагона.
— Ніколи не роби того, що вони про тебе вигадують, ніколи.
Як добре, що їхнє прощання не затягнеться, залишилась одна-єдина хвилина, але їм вона здалася дуже довгою, довшою, ніж уся друга половина того дня.
— Ти, мабуть, узяла б із собою бінокля? Надіслати його тобі?
— Так, надішли. Ох, мамо...
— Ну що?
— Я ж його майже не знаю.
— О, він симпатичний, і радий, що ти житимеш у нього. І він ніколи не вірив у тих богів, у яких вірила я.
— І вина він не п'є?
— Де там, і не показуй... І в нього є гроші, він там чимсь торгує.
— Чим?
— Я й не знаю гаразд, певне, одягом абощо. Він тобі сподобається.
Вони не поцілувались. Пам'ятників не цілуватимеш, навіть якщо вони плачуть. Так і не озирнувшись, мати зникла в підземному переході — втілене горе, людина, закам'яніла в переживанні власних помилок; увечері, якщо Дульгес сидітиме на кухні, млинок знов залопотить — мати виголосить монолог: "Хіба сльози не є, власне, пережитком буржуазної сентиментальності? Невже ж і в безкласовому суспільстві будуть сльози?"
Поїзд поминув школу, плавальний басейн, проїхав попід невеличким мостом, понад довгим-довгим пасмом виноградників і лісу... Аж ось біля шлагбаума, що перегородив дорогу коло водокачки, вона побачила обох хлопців, почула звук пострілу, вгледіла чорний пістолет у Пауля в руці й вигукнула: "Єрусалим! Єрусалим!", і потім ще раз гукнула те ж таки, хоч уже й не бачила хлопців. Вона втерла сльози рукавом, узяла валізу й, заточуючись пройшла у вагон. Я не скидатиму плаща подумала вона, ще не скидатиму.
— Що вона гукала? — спитав Гриф.
— Хіба ти не дочув?
— Ні, а ти? Скажи, що?
— "Єрусалим",— тихо сказав Пауль.— Вона гукала "Єрусалим", як поїзд уже й минув нас. Ходімо.
Він розчаровано подивився на пістолет, якого держав тепер дулом донизу, поклавши великий палець на запобіжник. Він собі гадав, що постріл гримне куди гучніше й з пістолета піде дим, був майже певен, що дим піде й він проведе поїзд із димучим пістолетом у руці; та дим не йшов, пістолет навіть не нагрівся,— хлопець злегенька провів по ложу вказівним пальцем.