Тижнів зо два возив я свого майора з Потсдама до Берліна й назад, а потім послали його в прифронтову смугу на будівництво оборонних рубежів проти наших. І тут я спати зовсім одвик: цілісінькі ночі думав, як би мені до своїх, на Батьківщину, втекти.
Приїхали ми в місто Полоцьк. На світанку почув я вперше за два роки, як гриміла наша артилерія, і знаєш, братухо, як серце забилось? Холостяком ще ходив до Ірини на побачення, і то воно так не билося! Бої йшли східніше від Полоцька вже кілометрів за вісімнадцять. Німці в місті люті стали, нервові, а товстун мій все частіше став напиватися. Вдень за містом з ним їздимо, і він дає розпорядження, як укріплення будувати, а вночі на самоті п'є. Опух увесь, під очима мішки пообвисали…
"Ну, — думаю, — ждати більше нічого, настав мій час! І треба не самому мені тікати, а прихопити з собою й мого товстуна, він нашим пригодиться!"
Знайшов у руїнах двокілограмову гирку, обмотав її ганчір'ям на випадок, якщо доведеться вдарити, щоб не було крові, шматок телефонного проводу підняв на дорозі, все, що мені було треба, старанно приготував, сховав під переднє сидіння. За два дні, перед тим як розпрощався з німцями, ввечері їду із заправки, бачу, йде п'яний, як квач, німецький унтер, за стіну руками тримається. Зупинив я машину, завів його в руїни й витрусив з мундира, пілотку з голови зняв. Усе це майно теж під сидіння запхнув—і шукай вітра в полі.
Ранком двадцять дев'ятого червня наказує мій майор везти його за місто, в напрямку до Тросниці. Там він керував будівництвом укріплень. Виїхали. Майор на заднім сидінні спокійно куняє, а в мене серце з грудей мало не вискочить. їхав я швидко, але за містом зменшив газ, потім зупинив машину, виліз, оглянувся: далеко позаду дві вантажних тягнуться. Дістав я гирку, відчинив дверцята ширше. Товстун відкинувся на спинку сидіння, хропе, ніби коло жінки під боком. Ну, я його й стукнув гиркою в ліву скроню. Він і голову опустив. Для певності я його ще раз тяпнув, але вбивати на смерть не захотів. Мені: його живого треба було доставити, він нашим мусив багато дечого розповісти. Витягнув я в нього з кобури парабелум, поклав собі в кишеню, монтування забив за спинку заднього сидіння, телефонний провід накинув на шию майорові й зав'язав глухим вузлом на монтуванні. Це щоб не зсунувся набік, не впав при швидкій їзді. Хутенько натягнув на себе німецький мундир і пілотку, ну, й погнав машину прямісінько туди, де земля гула, де бій ішов.
Німецький передній край проскакував між двома дзотами. З бліндажа автоматники вискочили, і я навмисне зменшив хід, щоб вони бачили, що майор їде. Алевони галас зчинили, руками махають, мовляв, туди їхати не можна, а я ніби не розумію, піддав газку й подавсь на всі вісімдесят. Доки вони опам'ятались і почали бити з кулеметів по машині, а я вже на нічиїй землі поміж воронками петляю не гірше зайця.
Тут німці ззаду б'ють, а тут свої осатаніли, з автоматів мені назустріч строчать. У чотирьох місцях вітрове скло пробили, радіатор посікли кулями… Та ось уже лісок над озером, біжать наші до машини, а я заскочив в цей лісок, дверцята відчинив, упав на землю й цілую її, і дихати мені нічим…
Молодий хлопчина, в нього на гімнастьорці захисного кольору погони, яких я ще в очі не бачив, першим підбігає до мене, зуби шкірить: "Ага, бісів фриц, заблудився?" Рвонув я з себе німецький мундир, пілотку під ноги кинув і кажу йому: "Любий ти мій лепетун! Синочку дорогий! Який же я тобі фриц, коли я природний воронежець? У полоні я був, зрозуміло? А тепер одв'яжіть цього кабана, що в машині сидить, візьміть його портфель і ведіть мене до вашого командира". Здав я пістолет і пішов із рук в руки, а надвечір опинився вже у полковника — командира дивізії. Мене вже й нагодували, і в баню водили, і допитали, і обмундирування видали, так що з'явився я в бліндаж до полковника, як і належить, душею й тілом чистий і при повній формі. Полковник підвівся з-за столу, пішов мені назустріч. При всіх офіцерах обійняв і каже: "Спасибі тобі, солдат, за дорогий гостинець, який привіз від німців. Твій майор з його портфелем нам дорожчий двадцяти язиків. Буду клопотати перед командуванням про представлення тебе до урядової нагороди". А я від цих слів його, од ласки, дуже хвилююсь, губи тремтять, не слухаються, тільки й зміг із себе вимучити: "Прошу, товаришу полковник, зачислити мене в стрілецьку частину".
Полковник засміявся, поплескав мене по плечі: "Який із тебе вояка, коли ти на ногах ледве тримаєшся? Сьогодні ж відправлю тебе до госпіталю. Підлікують тебе там, підгодують, потім додому до сім'ї на місяць у відпустку поїдеш, а коли повернешся до нас, — подивимось, куди тебе зачислити.
І полковник і всі офіцери, що в нього в бліндажі були, сердечно попрощались зі мною за руку, і я вийшов зовсім розхвильований, бо за два роки одвик від людськоїласки. І повір, братухо, що я ще довго, коли тільки доводилось з начальством говорити, за звичкою мимоволі голову в плечі втягував, ніби боявся, чи що, коли б мене не вдарили. От яку дали нам освіту в фашистських таборах.
З госпіталю зразу ж написав Ірині листа. Описав усе коротко, як у полоні був, як утік разом з німецьким майором. І, скажіть на милость, звідки ці дитячі хвастощі в мене взялися? Не витерпів-таки, повідомив, що полковник обіцяв мене до нагороди представити…
Два тижні спав і їв. Годували мене потрошку, але часто, бо коли б давали наїстися досхочу, я міг би загнутися, так лікар сказав. Набрався силоньки сповна. А через два тижні крихти в рот узяти не міг. Відповіді з дому нема, і я, сказати правду, занудьгував. їжа й на думку не йде, сон від мене втіка, різні нікчемні думки в голову лізуть… На третьому тижні одержую лист із Воронежа. Але пише не Ірина, а мій сусіда, столяр Іван Тимофійович. Не дай бог нікому таких листів одержувати!.. Повідомляє він, що ще в червні сорок другого року німці бомбили авіазавод, і одна важка бомба потрапила прямо в мою хатину. Ірина й дочки саме були дома… Ну, пише, що не знайшли від них і сліду, а на місці хатини — глибока яма… Не дочитав я на цей раз листа до кінця. В очах потемніло, серце стислось у кулачок і ніяк не відходить. Приліг я на ліжку, трохи відлежався, дочитав. Пише сусід, що Анатолій під час бомбування був у місті. Увечері повернувся в посьолок, подивився на яму і вночі знову пішов до міста. Перед тим як іти, сказав сусідові, що буде проситися добровольцем на фронт. От і все.