Вночі пішов такий великий дощ, що всі ми до нитки промокли. Тут купол знесло важким снарядом чи бомбою з літака, а тут дах увесь геть-чисто побито осколками, сухого місця навіть у вівтарі не знайдеш. Так усю ніч і протинялися ми в оцій церкві, як вівці в темній кошарі. Серед ночі чую, хтось торкає мене за руку, питає: "Товаришу, ти не поранений?" Відповідаю йому: "А тобі що треба, братухо?" Він і каже: "Я — військлікар, може, тобі чимсь допомогти?" Я поскаржився йому, що в мене ліве плече скрипить і пухне й страшенно болить. Він рішуче так каже: "Скинь гімнастьорку і спідню сорочку". Я зняв усе це з себе, він і почав руку в плечі промацувати своїми тонкими пальцями та так, що аж світ мені потьмарився. Скрегочу зубами і кажу йому: "Ти, мабуть, ветеринар, а не людський лікар. Що ж ти по болючому місцю тиснеш так, безсердечна ти людина?" А він все мацає і гнівно так відповідає: "Твоє діло помовчати! Теж мені розмову затіяв. Тримайся, зараз ще болячіше буде". Та, кажучи це, як смикне мою руку, аж червоні іскри в мене з очей посипались.
Отямився я і питаю: "Ти що ж робиш, фашист нещасний? В мене рука вщент розтрощена, а ти її так смикнув". Чую, він засміявся тихенько й каже: "Думав, що ти мене вдариш з правої, але ти, як видно, спокійний хлопець. А рука твоя не розтрощена, а вивихнута була, от я її на місце й управив. Ну, як тепер, трохи легше тобі?" І справді, відчуваю по собі, що біль кудись зникає. Подякував я йому сердечно, а він далі пішов у темряві, потихеньку питає: "Поранені є?" От що значить справжній лікар! Він і в полоні, і в потемках свою велику справу робив.
Неспокійна була та ніч. До вітру не пускали, про це старший конвою попередив ще тоді, коли попарно заганяли нас до церкви. І, як на гріх, приспічило одному богомольному з наших вийти по нужді. Кріпився-кріпився він, а потім заплакав. "Не можу, — каже, — оскверняти святий храм! Я ж віруючий, я християнин! Що мені робити, братці?" А наші, знаєш, який народ? Одні сміються, інші лаються, треті всякі глузливі поради йому дають. Розвеселив він усіх нас, а закінчилась ця морока дуже погано: почав він стукати в двері і проситися, щоб його випустили. Ну, і допросився: дав фашист крізь двері, на всю їх ширину, довгу чергу, і богомольця цього вбив, та ще трьох чоловік, а одного тяжко поранив, на ранок він помер.
Убитих склали ми в одне місце, присіли всі, принишкли й замислились: початок не дуже веселий… А трохи згодом заговорили стиха, зашепотіли: хто звідки, з якої області, як у полон потрапив; у темноті товариші з одного взводу або знайомі з однієї роти погубилися, почали пошепки один одного гукати. Аж чую я поруч себе таку тиху розмову. Один каже: "Якщо завтра, перед тим як гнати нас далі, всіх вишикують і будуть викликати комісарів, комуністів і євреїв, то ти, взводний, не ховайся! З цього діла у тебе нічого не вийде. Ти думаєш, як гімнастьорку скинув, то за рядового зійдеш? Не вийде! За тебе відповідати я не маю наміру. Я перший викажу тебе! Я ж знаю, що ти — комуніст і мене агітував поступати в партію, ось і відповідай за свої діла". Це каже ближчий, той, що поруч мене сидить, ліворуч, а з іншого боку од нього чийсь молодий голос відповідає: "Я завжди підозрівав, що ти, Крижньов, недобра людина. Особливо, коли ти відмовився вступати до партії, звертаючи на свою неписьменність. Але я ніколи не думав, що ти зможеш стати зрадником. Адже ж ти закінчив семирічку?" Той ліниво так відповідає своєму взводному: "Ну, закінчив, і що з того?" Довго вони мовчали, потім, по голосу, взводний тихо так каже: "Не виказуй мене, товаришу Крижньов". А той засміявся тихенько. "Товариші, — каже, — залишилися за лінією фронту, а я тобі не товариш, і ти мене не проси, однаково викажу тебе. Своя сорочка ближче до тіла".
Замовкли вони, а мене дрож проймає від такої підлоти. "Ні, — думаю, — не дам я тобі, сучому синові, виказати свого командира! Ти в мене з цієї церкви не вийдеш, а витягнуть тебе, як падлюку, за ноги!" Ледь-ледь розвиднілось— бачу: поруч зі мною лежить горілиць пикатий парубчисько, руки за голову заклав, а коло нього сидить у самій спідній сорочці, коліна обняв, худенький такий, кирпатенький хлопчина, і дуже собою такий блідий. "Ну, — думаю, — не впорається цей хлопчина з таким гладким жеребцем. Доведеться мені його рішити".
Торкнув я його рукою, питаю пошепки: "Ти взводний?" Він нічого не відповів, тільки головою хитнув. "Цей хоче тебе виказати?" показую я на лежачого парубка. Він знову хитнув головою. "Ну, — кажу, — тримай йому ноги, щоб не брикався! Та швидше!" — а сам упав на цього парубка, і завмерли мої пальці в нього на горлі. Він і скрикнути не встиг. Потримав його під собою хвилин кілька, підвівся. Готовий зрадник, і язик збоку!
І так мені стало бридко після цього й страшенно захотілось руки помити, мовби я не людину, а якогось гада повзучого душив… Уперше в житті вбив, і то свого… Та який же він свій? Він же гірше чужого, зрадник. Підвівся й кажу взводному: "Підемо звідси, товаришу, церква велика".
Як і казав оцей Крижньов, ранком усіх нас вишикували біля церкви, оточили автоматниками і троє есесівських офіцерів почали відбирати шкідливих їм людей. Запитали, хто комуністи, командири, комісари, але таких не виявилось. Не було й сволоти, яка могла б виказати, тому що і комуністів серед нас було мало не половина, і командири були, і, звісно, комісари були. Тільки чотирьох і взяли з двохсот з лишнім чоловік. Одного єврея і трьох росіян рядових. Росіяни потрапили в біду тому, що всі троє були чорняві, з кучериками у волоссі. От підходять до такого, питають: "Юде?" Він каже, що росіянин, та його й слухати не хочуть. "Виходь!" — і все.
Розстріляли цих бідолах, а нас погнали далі. Взводний, з яким ми зрадника задушили, до самої Познані не одходив від мене і в перший день коли-не-коли та й потисне мені на ходу руку. В Познані нас розлучили по ось якій причині.
Бачиш, яка справа, братухо, ще з першого дня надумав я тікати до своїх. Та й тікати хотів, що б там не було. До самої Познані, де розмістили нас у справжньому таборі, жодного разу не траплялось мені слушної нагоди. А в Познанському таборі ніби така ось нагода й випала: наприкінці травня послали нас у лісок коло табору копати ями для наших же померлих військовополонених, багато тоді нашого брата вмирало від дизентерії; копаю я познанську глину, а сам позираю навколо і ось примітив, що двоє наших охоронників сіли закусити, а третій задрімав трохи на сонечку. Кинув я лопату й тихо пішов за кущ… А потім — бігом, прямую на схід сонця…