Такі були перші Адріанові гості у Пфайферінзі. А невдовзі і я почав бувати в нього й неділями ходив із ним понад ставком або вибирався на Римську гору. Тільки одну зиму після його повернення з Італії я прожив іще далеко від нього, а до Великодня 1913 року домігся посади у Фрайзінзькій гімназії завдяки тому, що моя родина була католицька. Я залишив Кайзерсашерн і переселився з дружиною і дитиною на берег Ізара, в це шановне місто, що багато сторіч було єпископською резиденцією, і тут, маючи зручний зв'язок зі столицею, а отже й зі своїм приятелем, прожив, за винятком кількох місяців під час війни, усе своє життя й звідси, сповнений любові до нього, спостерігав, вражаючись, трагедію його життя.
XXVII
Фаготист Гріпенкерль, що переписував партитуру "Love's Labour's Lost", дуже добре впорався зі своєю роботою. Коли я побачився з Адріаном, чи не перші ж його слова були про те, що копію зроблено майже бездоганно й що він дуже радий цьому. Він також показав мені листа від заглибленого у мозольну працю переписувача, в якому той дуже розумно й турботливо висловив своє захоплення об'єктом своєї праці. Він не годен переказати, повідомляв переписувач авторові, як його вражає цей твір своєю сміливістю й новими ідеями. Він не може надивуватися з філігранності фактури, ритмічної мінливості, з техніки інструментування, завдяки яким плетиво голосів, часто дуже складне, зберігає прозорість, а насамперед — з композиторської фантазії, що виявляється в повторенні якоїсь теми в численних варіаціях: наприклад, використання прекрасної і при тому напівкомічної музики, що стосується образу Розаліни чи, швидше, віддає безнадійну любов до неї Бірона, в останній дії, в середині тричастинного бурре, цьому жартівливому оновленні давньої форми французького танцю, можна назвати надзвичайно дотепним і майстерним. Це бурре, додавав він, дуже характерне для зашкарубло-архаїчного елемента суспільної скутості, який так чарівно, але й задирливо контрастує з "сучасними", вільними й понад міру вільними, бунтівливими частинами твору, що нехтують тональні зв'язки; і він боїться, що навіть ці місця партитури, попри свою незвичність і єретичне фрондерство, виявляться чи не зрозумілішими за побожні й суворі. Бо в цих останніх часто маємо якусь суху, радше логічну, ніж мистецьку абстракцію в нотах, якусь звукову мозаїку, музично навряд чи ефективну, здається, розраховану більше на читача, ніж на слухача, — і так далі.
Ми засміялися.
— Не можу чути про слухачів! — сказав Адріан. — По-моєму, цілком досить, коли щось почуте раз, тобто коли його почує композитор під час написання. — За мить він додав: — Наче люди колись почують те, що він тоді чув. Компонувати музику — це те саме, що доручити цапфенштесерському оркестрові виконати хор янголів. А втім, хори янголів, — по-моєму, вкрай абстрактні.
Я, зі свого боку, не погоджувався з Гріпенкерлем щодо чіткого розмежування "архаїчного" й "сучасного" елементів твору. Одне переходить в інше, сказав я, і Адріан погодився зі мною, але не захотів обговорювати зроблене; здавалося, це для нього був пройдений і вже не цікавий стан. У тому, що далі робити з партитурою, куди її слати, кому пропонувати, він здався на мене. Йому було важливо, щоб її прочитав Вендель Кречмар. Він послав її в Любек Де Кречмар ще служив, і той через рік, уже як почалася війна, справді поставив її там у німецькій обробці, до якої і я доклав руку, — про її успіх свідчить те, що під час вистави дві третини публіки залишили театр, так само, як, начебто, шість років тому в Мюнхені на прем'єрі "Пеллеаса й Мелісанди" Дебюссі. Оперу зіграли ще тільки двічі, і поки що цьому творові Адріана не вдалося вийти за межі ганзейського міста на Траве. Місцева критика майже одноголосно приєдналася до думки некомпетентних слухачів і висміяла "збиткову музику", за яку взявся пан Кречмар. Тільки в "Любекському біржовому кур'єрі" один старий професор музики на прізвище Іммерталь, що напевне давно вже помер, написав про судову помилку, яку спростує час, і химерними, старосвітськими словами проголосив оперу твором для майбутнього, сповненим глибокої музики, автор якого хоч і глузій, але "богомудра людина". Це зворушливе означення, яке ні до того, ні після того не траплялося мені ані в усній, ані в письмовій формі, справило на мене незвичайне враження, і так само, як я й досі не забув цих слів ученого дивака, так, думаю, згадуватимуть їх вдячним словом і нащадки, що їх він закликав у свідки, сперечаючись зі своїми нездарними, тупими колегами.
На той час, коли я переїхав до Фрайзінга, Адріан працював над піснями й ораторіями на слова німецьких та чужомовних — а саме, англійських — авторів. Найперше він повернувся до Вільяма Блейка й поклав на музику один дуже дивний вірш цього свого улюбленого автора, "Silent, silent night" [135], чотири строфи по три рядки, що римуються між собою, з яких остання звучить досить дивно:
But an honest joy
Does itself destrov
For a harlot coy [136].
Ці загадково-непристойні рядки композитор гармонізував дуже просто, що на тлі музичної мови цілого надавало їм іще більшої "неправильності", розхристаності, моторошності, ніж та, яка звучала в найсміливіших, напружених, справді дивовижних тризвуках. "Silent, silent night" написана для фортепіано й голосу. Зате двом гімнам Кітса — "Ode to Nightingale" [137] на вісім строф і коротшому "До меланхолії" — Адріан надав акомпанементу струнного квартету, який, правда, виходив далеко за межі традиційного уявлення про акомпанемент. Бо насправді йшлося про надзвичайно майстерну форму варіації, в якій геть усі звуки — і голосу, й інструментів — тематичні. Між партіями ніде не уривається найтісніший зв'язок, тож ідеться вже не про співвідношення мелодії і супроводу, а про співвідношення головної і побічної партій, які в суворій послідовності постійно замінюють одна одну.
Це чудові п'єси — а тим часом вони лишилися майже зовсім німі через мову. Я аж усміхнувся, так дивно мені було відчувати глибоку експресію, з якою композитор віддав у "Nightingale" тугу за пишнотами півдня, викликану в душі поета піснею "Immortal Bird" [138],— адже в Італії Адріан ніколи не виявляв захопленої вдячності радощам сонячної країни, що допомагають забути "The weariness, the fever, and the fret — Here, where men sit and hear each other groan" [139]. З погляду музики, безперечно, найкращою і наймайстернішою частиною був кінець, де розвіюються всі мрії: