Він. Хитрун! А де такі, як ти, візьмуть простоту, наївну безоглядність розпачу, що й є передумова для цього зовсім не спасенного шляху до спасіння? Хіба тобі не ясно, що свідома спекуляція на яскравому враженні, яке велика провина справляє на добро, цілком унеможливлює акт милосердя?
Я. І все-таки лише ця non plus ultra [125] веде до насиченості драматично-теологічного існування, тобто до найстрашнішої провини, а через неї — до останньої і найпереконливішої апеляції до безмежного милосердя.
Він. Непогано. Просто геніально. А тепер я тобі скажу, що саме такі мудрагелі, як ти, й населяють пекло. Не так легко потрапити в пекло: там давно не вистачило б місця, якби ми пускали туди всіх підряд. Але така теологічна проява, як ти, такий пройда, що спекулює на спекулятивних міркуваннях, бо успадкував любов до них від батька, — це ж знахідка для чорта, щоб я з цього місця не зійшов, коли брешу.
Кажучи це, навіть уже трохи раніше, він знов міняється, немов хмара, сам про те не знаючи: сидить уже переді мною не на поруччі канапи, а знов у куточку, таке собі продажне стерво, сіропикий бандит у спортивній шапці, з почервонілими очима. І повільно, гугняво, акторським голосом каже:
— Тобі самому буде приємно, як ми нарешті дійдемо згоди. Я не пошкодував часу, щоб про все побалакати з тобою, — думаю, ти визнаєш це. Але й я щиро визнаю, що з тобою варто поморочитися. Ми віддавна спостерігаємо за тобою, за твоїм метким, гордовитим розумом, за твоїми чудовими ingenium [126] і memoriam [127]. Вони тебе спонукали вивчати богослів'я, бо з твоєю пихою саме туди тобі стелилася дорога, але скоро ти перехотів називатися теологом, закинув Святе Письмо й відтоді злигався з figuris, characteribus та incantationibus [128] музики, і це нам було дуже до вподоби. Бо твоя пиха прагнула елементарного, і ти надумав отримати його в найзручнішій для себе формі, там, де воно, як алгебраїчні чари, поєднується з відповідною кмітливістю і розрахунком, а проте водночас сміливо опирається розумові й тверезості. Але хіба ми не знали, що ти надто розумний, холодний і цнотливий для цієї стихії, і хіба ми не знали, що це тебе сердить і що тобі остогид твій соромливий розум? Тому ми зробили все, щоб ти попався нам у руки, тобто моїм малим помічникам, Есмеральді, і щоб дістав той п'янкий подаруночок, той aphrodisiacum [129] для мозку, якого так страшенно прагнули твої тіло й душа. Одне слово, ми з тобою обійдемося без роздоріжжя у Шпеському лісі220 і без зачарованого кола. Між нами є угода, яку ти ствердив своєю кров'ю, ти пообіцяв себе нам, вихрестився в нашу віру, а ці мої відвідини — ще тільки конфірмація. Ти отримав від нас час, геніальний час, урожайний час, цілих двадцять чотири роки ab dato recessi [130], ми даємо тобі його для здійснення твоєї мети. А коли він мине — це буде нешвидко, така сила років теж по-своєму вічність, — ми тебе заберемо. Натомість ми тепер будемо слухатись тебе і коритися тобі, ти матимеш із пекла користь, якщо тільки відмовлятимеш цілому світові, усьому небесному війську і всім людям.
Я (відчуваючи, як на мене війнуло ще більшим холодом). Що? Це щось нове. Що означає ця умова?
Він. Ця умова означає відмову. А що ж іще? Ти гадаєш, ревність є тільки на верховинах, а в прірвах — ні? Ти наш, гарне створіннячко, обіцяне там і висватане. Ти не маєш права любити.
Я (щиро сміючись). Не маю права любити! Бідолашний чорте! Хочеш підтвердити свою славу дурня й повісити на себе, як на кота, калатальце, коли вирішив в основу ділової угоди покласти таке непевне, таке двозначне поняття, як любов? Невже чорт хоче накласти заборону на хіть? А якщо ні, то мусить змиритися також із симпатією і навіть із caritas [131], а то буде обдурений, як сказано в Святому Письмі. Хіба джерело того, що я підхопив і через що ти хочеш отримати мою душу — не любов? Хай навіть ти й отруїв те джерело з Божого призволу. Та й угода, що її ми, як ти запевняєш, уклали з тобою, теж має стосунок до любові, йолопе. По-твоєму, я уклав її і пішов у ліс на роздоріжжя задля творчості. Але ж кажуть, що й творчість причетна до любові.
Він (гугняво сміючись). До, ре, мі! Будь певний, що твої психологічні викрутаси справляють на мене не більше враження, ніж теологічні! Психологія — боронь Боже, невже ти й досі не розбратався з нею? Це ж гидотне міщанське дев'ятнадцяте сторіччя! Доба наїлася її донесхочу, скоро вона стане, як червона шматина для бика, і той, хто пхатиметься всюди зі своєю психологією, дістане по потилиці. Ми, голубе, входимо в епоху, яка не стерпить, щоб їй морочили голову психологією… Та годі про це. Мої умови чіткі й справедливі, продиктовані законною ревністю пекла. Любов тобі заборонена, бо вона гріє. Твоє життя має бути холодне — тому тобі не дозволено нікого полюбити. А що ж ти думав? Наш подаруночок дає тобі змогу до самого кінця утримати духовну снагу, навіть часом піднятися до осяйного екстазу — то що ж, врешті-решт, має згаснути, як не люба тобі душа й не дорогі тобі почуття? Загальна замороженість твого життя і твоїх стосунків з людьми — у природі речей, вірніше, у твоїй природі, ми не вимагаємо від тебе нічого нового, мої малі помічники не зроблять із тебе нічого нового, чужого твоїй природі, вони лише дотепно підсилять і випнуть усе те, що в тобі є. Хіба холод не закладений у тобі від початку, так само як і батьківська мігрень, що мала обернутися в біль русалоньки? Ми зробимо тебе таким холодним, що навіть у полум'ї творчого горіння не вистачить тепла, щоб тебе зігріти. Бо ти в нього тікатимеш від життєвого холоду…
Я. А з полум'я назад у кригу. Видно, ви мені влаштували пекло наперед, уже тут, на землі.
Він. Це просто екстравагантне буття, єдине, що може задовольнити гордий розум. Твоя пиха напевне ніколи не згодиться поміняти його на сіре й нудне. Ти хіба такого від мене хочеш? Тобі буде дарована вщерть наповнена працею вічність завдовжки в людське життя, щоб ти втішався нею. А як пісок витече, тоді вже моя воля порядкувати гарним створіннячком як мені заманеться, тоді вже ти весь належатимеш мені — з тілом і душею, з плоттю і кров'ю, з усіма своїми набутками на віки вічні…