А означає цей звуковий шифр h e a e es — haetera esmeralda.
Повернувшись до Лейпціга, Адріан весело заявив, що він захоплений могутньою оперою, яку нібито прослухав удруге, — а може, й справді прослухав. Я й досі ніби чую, як він каже про її творця:
— Ну й обдарований, бісів син! Революціонер — і улюбленець долі, сміливий — і запобігливий. Ніколи ще новаторство і впевненість в успіхові не перепліталися так тісно. Спершу вдосталь афронтів і дисонансів, а тоді добродушний перехід на узвичаєну колію, щоб піддобритися до міщанина й натякнути йому, що нічого поганого не малося на думці… Але сміливий твір, сміливий…
Через п'ять тижнів після того, як Адріан знов розпочав свої музичні й філософські студії, локальне захворювання змусило його звернутися до лікаря. Спеціаліст, до якого він пішов, на прізвище Еразмі,— Адріан знайшов його адресу в міському довіднику, — виявився огрядним чоловіком з червоним обличчям і з клинцюватою борідкою. Видно, йому було важко нахилятися, але й стоячи він сопів, ледь розтуливши рота й відкопиливши губи. Мабуть, він дихав так через якусь недугу, але водночас у цьому було щось від байдужості, що хоче спекатись відвідувача, наче він хотів йому сказати: "Тьху, є про що балакати!" Лікар, сопучи, оглянув Адріана і, всупереч своєму виразові, сказав, що йому потрібне радикальне й тривале лікування, яке треба починати негайно. Три дні підряд Адріан ходив до нього на процедури, потім Еразмі призначив триденну перерву й загадав прийти четвертого дня. Коли пацієнт, — що, зрештою, не страждав від своєї хвороби, бо на загальному його стані вона взагалі не відбилася, — з'явився у визначений час, о четвертій годині дня, то побачив щось зовсім несподіване і страшне.
Завжди, підіймаючись стрімкими сходами на третій поверх того досить похмурого будинку, характерного для старого міста, він дзвонив біля дверей, і йому відчиняла служниця. Цього разу двері виявилися відчинені, не тільки ці, сінешні, а й усі всередині: у приймальні, в кабінеті, у великій, на двоє вікон, вітальні навпроти. У вітальні були відчинені навіть вікна, і завіси, надимаючись на протязі, то залітали до кімнати, то знов вихоплювались назовні. А посередині вітальні у відкритій труні, поставленій на кобилиці, лежав на подушці з китицями доктор Еразмі з задертою борідкою, з низько опущеними повіками, в білій сорочці з манжетами.
Як це сталося, чому мрець лежав сам у порожній кімнаті на протязі, де ділися служниця і дружина доктора Еразмі, чи в помешканні були люди з похоронної контори, що мали пригвинтити віко до труни, чи вони десь тим часом вийшли, який дивний збіг обставин привів сюди відвідувача саме тієї миті, так ніколи й не було з'ясовано. Коли я приїхав до Лейпціга, Адріан міг мені змалювати лише збентеження, в якому він, після такого видовища, спускався з третього поверху. Здається, він і не дізнався, чому доктор помер, просто не цікавився цим. Тільки зауважив, що його сопіння було, звичайно, вже поганою ознакою.
З прикрістю в душі, з незбагненним жахом я повинен тут розповісти, що й другий Адріанів вибір лиха доля так само звела нанівець. Адріан два дні відпочивав після того струсу. Потім, знов за порадою лейпцігського міського довідника, він удався до послуг якогось доктора Цимбаліста, що мешкав на одній із тих торгових вулиць, які сходяться до Ринкового майдану. Внизу в будинку містився ресторан, над ним — склад роялів, а частину третього поверху винаймав той лікар, порцелянова вивіска якого впадала в око вже внизу, біля вхідних дверей. Обидві приймальні дерматолога — одна для пацієнтів жіночої статі — були заставлені вазонами, кімнатними липами й пальмами. У тій, де Адріан раз і другий очікував, поки його приймуть, на столі були розкладені медичні журнали та книжки для розваги, наприклад, ілюстрована "Історія звичаїв".
Доктор Цимбаліст був невеличкий чоловічок у рогових окулярах, з овальною лисиною, що тяглася поміж рудавим чубом від чола до потилиці, і коротенькими щетинистими вусиками під самими ніздрями, які тоді були в моді серед верхів суспільства і яким згодом судилося стати атрибутом певної всесвітньо-історичної маски143. Мові його властива була фамільярність, схильність до грубуватих жартів і заяложених дотепів. Наприклад, він міг назвати себе не дерматологом, а "дурмантологом" або, питаючись: "Чого хочете?" — не вимовити першої літери, і виходило, що пацієнт бажав чогось неможливого: "Oгo хочете!" Проте не видно було, щоб самого його ті жарти дуже тішили. Одна щока в нього разом із кутиком рота сіпалася вгору, око тоді підморгувало, і на обличчі з'являвся неприємний, кислий, невдоволений усім вираз, немов лікаря щось бентежило і прикро вражало. Таким його змалював Адріан, і таким він мені запам'ятався.
Сталося ж ось що. Адріан двічі ходив на процедури до нового лікаря й пішов утретє. Підіймаючись сходами, між другим і третім поверхом він зустрів того, кого мав намір відвідати: лікар ішов йому назустріч між двома кремезними чоловіками у зсунутих на потилицю високих капелюхах. Очі в доктора Цимбаліста були опущені, наче він дивився під ноги, щоб не спіткнутися. Його зап'ясток був зв'язаний браслетом і ланцюжком із зап'ястком одного з супутників. Підвівши погляд і впізнавши свого пацієнта, він кивнув йому головою і сказав:
— Іншим разом!
На цьому слові щока його смикнулася, і на обличчі з'явився кислий вираз. Адріанові довелося прихилитися спиною до стіни, щоб пропустити лікаря та його проводарів. Він спантеличено провів їх очима й за мить подався вниз слідом за ними. Перед будинком вони сіли в карету, що чекала на них, і швидко поїхали.
Так скінчилося Адріанове лікування в доктора Цимбаліста, що продовжувало курс, початий у доктора Еразмі. Мушу додати, що причини цієї другої невдачі так само мало цікавили його, як і дивні обставини, за яких йому не пощастило першого разу. Він не дошукувався, чому Цимбаліста забрали саме тієї години, на яку була призначена його, Адріанова, зустріч із ним. Проте, ніби злякавшись, він не поновив лікування і вже ні до кого не звертався. Тим більше, що локальне захворювання швидко минуло й без подальших процедур і ніяких вторинних симптомів не було, — це я твердо кажу і стоятиму на цьому, хоч би які сумніви висловлювали фахівці. Одного разу в Адріана, у помешканні Венделя Кречмара, якому він саме показував свої музичні спроби, раптом запаморочилось у голові, і йому довелося лягти. Запаморочення перейшло у дводенну мігрень, яка відрізнялася від таких самих колишніх нападів хіба тим, що була сильніша. Коли я, повернувшись до цивільного життя, приїхав до Лейпціга, то не помітив у своєму приятелеві ніяких змін.