— А хіба все це таке німецьке? — спитав Адріан. — Hoве народження називалося колись rinascimento й відбувалося в Італії. А "назад до природи" вперше проголошено по-французькому.
— Перше було оновленням культури, а друге — сентиментальною пастораллю, — заперечив Дойчлін.
— Із пасторалі,— вперто сказав Адріан, — вийшла французька революція, а Лютерова реформація була тільки відгалуженням, етичними манівцями Ренесансу, застосуванням його ідей у царині релігії.
— У царині релігії, отож-бо й воно. А релігія — це зовсім не те, що археологічне оновлення чи суспільний переворот. Релігійність — це, можливо, сама молодість, безпосередність, мужність і глибина життя кожної окремої людини, воля і здатність у всій повняві спізнати й на собі відчути природність і демонізм буття, яким воно знов відкрилося нашій свідомості завдяки К'єркегорові120.
— То ти вважаєш, що релігійністю обдаровані тільки німці? — спитав Адріан.
— У тому значенні, якого я їй надав, у значенні духовної молодості, спонтанності, віри в життя, Дюрерового вершника поряд зі смертю й дияволом121 — безумовно.
— А Франція, країна соборів, короля якої звали найхристияннішим і яка дала світові таких теологів, як Боссюе122, як Паскаль123?
— То було давно. Історія вже не одне сторіччя тому обрала Францію провісницею антихристиянства в Європі. В Німеччини місія цілком протилежна, ти мав би це відчувати і знати, Леверкюне, якби ти не був саме Адріаном Леверкюном, тобто надто холодним, щоб бути молодим і надто розумним, щоб бути релігійним. З таким розумом можна далеко піти в церкві, але не в релігії.
— Красно дякую, Дойчліне, — засміявся Адріан. — Як наші предки в давнину, сказав би Еренфрід Кумпф, не прикидаючись святенником, ти мені добре врізав. Мені здається, що я й у церкві не піду далеко, але звичайно ж, без неї я не став би теологом. Тільки найобдарованіші з вас, я добре знаю, ті, що читали К'єркегора, правду, й етичну правду також, цілком переносять у сферу суб'єктивного і з огидою відкидають поняття пастви. Але я не можу пристати до вашого радикалізму — який, до речі, довго напевне не протриває, бо таке дозволене тільки студентам, — до вашого к'єркегорівського відокремлення церкви від релігії. В церкві, навіть у теперішній, просякнутій світським, буржуазним духом, я вбачаю твердиню ладу, інституцію, що об'єктивно дисциплінує, утримує в певному річищі релігійне життя, не дає йому вийти з берегів. Без церкви воно дійшло б до суб'єктивістського здичавіння, обернулося б у прикритий ім'ям Бога хаос, у світ зловісних, фантастичних химер, у безкрає море демонії. Розмежовувати церкву й релігію означає не розмежовувати церковного життя і божевілля…
— Oro! Слухайте, що він каже! — вигукнуло кілька голосів.
— Правду каже! — заявив навпростець Матеус Арцт, якого прозвали "соціал-Арцтом" за його палку любов до соціальних питань. Він був християнський соціаліст і часто цитував вислів Гете про те, що християнство було політичною революцією, яка помилково стала революцією моральною. Тепер він також сів на свого коника: — Християнство знов повинне зробитися політичним, тобто соціальним: це був би правильний, єдиний спосіб дисциплінувати релігійне життя, бо воно дійсно може виродитись, як тут непогано сказав Леверкюн. Релігійний соціалізм, соціально забарвлена релігійність — ось що нам потрібне. Головне знайти правильні концепції, теологічну концепцію треба пов'язати з соціальною, з завданням удосконалення людського суспільства, яке перед нами поставив Бог. Повірте мені,— сказав на закінчення він, — все зводиться до того, щоб виріс народ-промисловець, міждержавна промислова нація, яка зможе колись утворити досконале з усіх поглядів європейське суспільство, єдиний економічний організм. У ньому будуть зосереджені всі творчі імпульси що в зародку існують уже й тепер, здатні не лише технічно здійснити нову економічну структуру, не тільки докорінно оздоровити природні людські стосунки, а й заснувати новий політичний лад.
Я віддаю розмови цих студентів так, як вони їх провадили, з усіма висловами, запозиченими з академічного жаргону. Їм навіть на думку не спадало, що той жаргон надто пишномовний, навпаки, вони користувалися ним із задоволенням, невимушено й цілком природно, з віртуозною непретензійністю перекидаючись гучними, претензійними словами. Наприклад: "природність і демонізм буття", "теономічна концепція"; все це можна було б сказати простіше, але тоді воно випало б з їхнього гуманітарного стилю. Вони залюбки ставили "основоположні питання", говорили про "сакральний простір", "політичний простір" і навіть "академічний", про "структурний принцип", про "діалектичну напруженість стосунків", "онтичні відповідності" й таке інше. Дойчлін, заклавши руки за потилицю, поставив основоположне питання про генетичне першоджерело Арцтового економічного суспільства. Ним може бути лише економічний розум, і тільки він може бути речником того економічного суспільства.
— Треба ж нам з'ясувати собі, Матеусе, — сказав він, — що суспільний ідеал економічної соціальної організації походить від автономного просвітницького мислення, одне слово, від раціоналізму, не підвладного надрозумним і недорозумним силам. Ти вважаєш, що справедливий лад можна побудувати на самій лише основі людської свідомості й розуму, при чому "справедливий", по-твоєму, дорівнює "соціально корисному". І з цього має повстати новий політичний лад? Але ж економічний простір зовсім не те що політичний, безпосередній перехід від економічного, соціально корисного мислення до історично-політичної свідомості неможливий. Дивно, що ти цього не розумієш. Політичний лад невід'ємний від держави, а держава — це форма влади й панування, і визначає її не ідея корисності. Вона — виразник інших властивостей, ніж ті, що їх мають на увазі представник фірми чи секретар профспілки, наприклад, честі й гідності. Люди економічного простору, любий мій, не мають відповідних оптичних уявлень, щоб сприйняти такі властивості.
— Ох, Дойчліне, що ти верзеш, — заперечив Арцт. — Ми, сучасні соціологи, дуже добре, знаємо, що й держава зумовлена функціями корисності. В цьому сенс судочинства й органів громадської безпеки. І взагалі ми живемо в добу економіки, просто економіка визначає історичний характер нашої доби, а честь і гідність державі не допоможуть, якщо вона не вміє правильно оцінювати економічні умови й керувати ними.