Його лібералізм, що грунтувався не на гуманістичному сумніві в догмі, а на релігійному сумніві в тому, що нашому мисленню можна довіряти, не заважав йому не тільки твердо вірити в одкровення, а й бути запанібрата з чортом, хоч, звичайно, і вбачаючи в ньому ворога. Я не можу й не хочу досліджувати, наскільки він вірив у персоніфіковане існування сатани, але знаю, що теологія взагалі — особливо ж коли вона втілена в такій повнокровній постаті, як Еренфрід Кумпф, — не може обійтися без чорта, його реальність як антипода Бога підтверджує існування самого Бога. Легко казати, що сучасний теолог сприймає чорта "символічно". По-моєму, теологія взагалі не може бути сучасною, і в цьому її велика перевага, а щодо символіки, то я не розумію, чому пекло — це символ, а небо — ні. Принаймні народ ніколи так їх не розмежував. Йому навіть брутально наочна, непристойно гумористична постать чорта була ближча за верховну істоту, а Кумпф по-своєму належав до народу. Коли він говорив про "геєну та її казани зі смолою", — а це була його улюблена тема, — то завдяки народноархаїчній формі цей вислів, хоч і напівжартівливий, звучав багато переконливіше, ніж якби він сказав просто "пекло", і складалося враження, що Кумпф говорить зовсім не символічно, а просто "як наші предки в давнину, не прикидаючись святенником". Те саме було і з чортом. Я вже казав, що Кумпф як учений, як людина науки допускав раціональну критику біблійної віри і багато чим "поступався", принаймні подеколи, як на нього нападала інтелектуальна об'єктивність. Та взагалі він вважав, що князь брехні, ворог людського роду найбільше шкодить на інтелектуальній ниві, й рідко надавав слово розумові, не доточивши: "Si diabolus non esset mendax et homicida!" [30]. Він не любив називати сатану на ім'я і вдавався до описового способу або вживав народні назви: "нечиста сила", "лихий" чи "лукавий". Але саме в цій напівбоязкій, напівжартівливій грі в піжмурки, заміні його назви іншою було щось від ненависного визнання реальності диявола. Крім того, в нього була напоготові ще ціла низка дивних, соковитих прізвиськ для диявола, як-от: "святий Щоб-тобі-кістка-в-горло", "майстер Шмаляйкопито", "пан Dicis-et-non-facis" [31] і "чорний Блазній", що якимось смішним чином теж виявляли його чисто особисте, далеко не байдуже ставлення до Божого супротивника.
Оскільки ми з Адріаном склали візит Кумпфові, він запросив нас раз, а потім і вдруге повечеряти в родинному колі — з ним, його дружиною і двома дочками з червоними, як жар, щоками та змоченими у воді й так туго заплетеними косами, що вони стояли сторч на голові. Одна з дочок прочитала молитву, яку ми вислухали, скромно опустивши очі в тарілку, а тоді господар, велемовно розводячись про Бога і світ, про церкву й політику, про університет і навіть про мистецтво й театр — то було очевидне наслідування Лютерових застольних промов, — ревно взявся до їжі й питва, на ознаку того, що він не цурається світських утіх та здорових здобутків культури і тим самим дає й нам добрий приклад. Він жваво припрошував нас іти за тим його прикладом і не погребувати дарунком Божим — баранячим стегенцем і келихом мозельського, а впоравшись із солодким, зняв, на наш переляк, зі стіни гітару, сів боком до столу, схрестивши ноги, й заходився під бренькіт її струн громовим голосом співати: "Мірошник любить мандри в ліс", потім: "Лютцов мчить, не жаліє коня"111, "Лорелей"112, "Gaudeamus igitur"113. І, звичайно ж, не могло обійтися й не обійшлося без: "Пісню любіть, жінку й вино, краще за все в світі воно". Горлаючи це, він на очах у нас обхопив за стан свою кругленьку дружину. Тоді раптом показав пухким пальцем у темний куток їдальні, куди майже не досягало світло з прикритої абажуром лампи, що висіла над столом, і закричав:
— Гляньте! Он він стоїть у кутку, харцизяка, пролаза, жалюгідна, гнила душа, і йому як кілок у горлі, що серця наші втішаються трапезою і співом на славу Господеві! Та нас не влучать твої підступні, вогнисті стріли, мерзеннику! Ану геть звідси! — гримнув він, схопив булку й пошпурив нею в темний куток114.
Після цього герцю він ударив по струнах і заспівав: "Для кого радість — поле й ліс".
Те видовище мене радше жахало, ніж тішило, і я майже певен, що так само сприймав його й Адріан, хоч гордість не дозволяла йому глузувати зі свого вчителя. А все ж, коли ми вийшли на вулицю після того двобою з дияволом, на Адріана напав такий регіт, що він довго не міг заспокоїтись, хоч я намагався говорити про зовсім інше, щоб відвернути його думки від Кумпфа.
XIII
Я мушу кількома словами згадати ще одного викладача, якого запам'ятав краще за решту всіх завдяки дивній двозначності того, що він нам говорив. То був приват-доцент Ебергард Кульгавве, який протягом двох семестрів читав лекції в Галле як venia legendi [32], а потім зник із нашого обрію невідомо куди. Кульгавве був хирлявий, середній на зріст чоловічок у чорному плащі замість пальта, застебнутому біля коміра металевим ланцюжком, і в фетровому капелюсі з загнутими з боків крисами, що нагадував той, у якому ходили єзуїти. Коли ми, студенти, віталися з ним на вулиці, він скидав його, опускав мало не до землі й казав: "Ваш покірний слуга!" По-моєму, він і справді накульгував на одну ногу, хоч решта студентів заперечували це, та й сам я приглядаючись до його ходи, подеколи сумнівався, чи то правда, тому не наполягав на своєму, припускаючи, що, може, в мене склалося таке враження під впливом його прізвища, — це припущення до певної мети зумовлене ще й двозначним характером того, що він казав на лекціях. Я добре не пам'ятаю, як його предмет називався в розкладі. Якщо виходити з його змісту, правда, не зовсім чітко окресленого, то він мав би називатися "психологією релігії", — та, певне, насправді так і називався. То був не обов'язковий предмет, на екзамен його не виносили, і лекції Кульгавве відвідувала всього жменька студентів інтелектуального і більш-менш бунтарського ухилу, десятеро чи дванадцятеро, не більше. До речі, я дивувався, що їх було так мало, бо лекції Кульгавве мали чим зацікавити й більшу аудиторію. Це свідчило тільки про те, що пікантне стає не таке популярне, якщо воно пов'язане з вищими матеріями.