Тут чітко видно просякнення в теологічну думку ірраціональних філософських течій, в яких головною теоретичною темою давно стало те, що не має нічого спільного з теорією: вітальність, воля, інстинкт, одне слово, також демонічне. Водночас видно, як зростає цікавість до вивчення середньовічної католицької філософії, як теологічна думка повертається до неотомізму98 й неосхоластики99. Звичайно, зблякла ліберальна теологія може таким чином знов набути глибших і яскравіших, навіть вогнистих барв, знов наблизитись до тих естетично-архаїчних уявлень, які мимоволі виникають у нас, коли про неї заходить мова. Цивілізований розум, назвімо його міщанським чи просто освіченим, не може при цьому уникнути прикрого почуття. Бо теології, просякнутій духом філософії життя100, ірраціоналізмом, загрожує небезпека перетворитися в демонологію, така вже її природа.
Все це я кажу тільки для того, щоб пояснити, чому я почував себе незатишно в Галле, коли як вільний слухач відвідував часом лекції з теології, щоб чути те, що чув Адріан, бути поруч із ним. Він не розумів цих моїх почуттів, бо хоч і любив обговорювати зі мною теологічні питання, поставлені на лекції і докладніше розглянуті на семінарі, проте уникав будь-яких розмов, що допомогли б нам глянути в корінь справи й торкнутися проблематичного становища теології серед інших наук, тобто уникав саме того, що мене тоді найдужче муляло і здавалося мені найважливішим. А втім, так само він поводився й на лекціях, і в спілкуванні зі своїми однокурсниками, членами християнської студентської спілки "Вінфрід", до якої вступив з чисто зовнішніх спонук. Я теж часом бував на їхніх зборах і, може, пізніше розповім про це. Тепер тільки скажу, що ті молодики — одні по вченому бліді й змарнілі, другі по-селянському дужі й рум'яні, а треті прилизаніші й з кращими манерами, що свідчило про їхнє походження з академічних родин, — усі були теологи і як такі трималися з належною бадьорою святобливістю. Але як можна стати теологом, як при сучасному рівні інтелектуального життя людині спадає на думку вибрати цей фах, якщо вона не просто скоряється родинній традиції, студенти факультету не говорили, а з мого боку безперечно було б нетактовно розпитувати їх про це. Хіба десь за чаркою, напідпитку, то ще б можна було і питати, і сподіватися на відповідь. Але зрозуміло, що члени братства "Вінфрід" ставилися зневажливо не тільки до студентських поєдинків, але й до тих, хто "заглядав у чарку", отже, були завжди тверезі, тобто глухі до гострих проблем, які збуджують критичну думку. Вони знали, що державі потрібні службовці духовних установ, і готувалися до цієї кар'єри. Теологія була для них якоюсь данністю, — та, власне, вона і є історичною данністю.
Доводилось змиритися з тим, що й Адріан сприймав її так само. Але мені було прикро, що, незважаючи на наші товариські стосунки, які зав'язалися ще в дитинстві, я не міг розпитатися про це докладніше не тільки його товаришів, а й його самого. З цього видно, як він не любив нікого підпускати до себе і на яку глуху стіну натикався кожен, хто пробував заглянути йому в душу. Та хіба я не сказав, що вважав його вибір знаменним і дуже характерним? Хіба я не знаходив його витоків у Кайзерсашерні? Я часто кликав на допомогу цю назву, коли мене надто хвилювала проблематичність Адріанових студій. Я казав собі, що ми обидва виявилися справжніми синами того старовинного німецького закутка, з якого вийшли в світ, один — вибравши собі за фах філологію, а другий — теологію, і коли я озирався з нашого нового життєвого щабля, то бачив, що хоч поле діяльності й розширилось, проте мало змінилося.
XII
Галле — досить велике місто, дарма що не столичне, воно має двісті тисяч мешканців і, незважаючи на цілком сучасну метушню на вулицях, зберегло відбиток шляхетної старовини, особливо в центрі, де ми обидва жили. Моя, по-студентському кажучи, "буда" містилася на Ганзейській, маленькій вуличці за церквою Святого Моріца, глухій, наче в Кайзерсашерні; Адріан же прожив свої два роки в Галле піднаймачем у старої вдови службовця, яка, в свою чергу, винаймала те помешкання в гостроверхому купецькому будинку на Ринковому майдані,— він мав там кімнату з нішею на ліжко. З вікна було видно майдан, середньовічну ратушу, готику церкви Пресвятої Діви, дві спаровані вежі якої поєднувало щось схоже на Міст зітхань101, трохи віддалік від неї — Червону башту, дивовижну будівлю також у готичному стилі, а ще статую Роланда102 і бронзовий пам'ятник Генделеві. Кімнату можна було назвати хіба що акуратною, з легеньким натяком на міщанську розкіш у вигляді червоної скатертини на чотирикутному столику біля канапи, закладеному книжками; біля нього ж Адріан пив уранці каву з молоком. Він доповнив обстановку позиченим піаніно, на якому лежали купи нот, серед яких були й писані його рукою. Над піаніно була приколена кнопками арифметична гравюра, куплена в якогось лахманника: так званий магічний квадрат, такий, як поряд з пісковим годинником, циркулем, терезами, багатогранником та іншими символами зображено на Дюреровій "Меланхолії"103. Як і там, гравюра була поділена на шістнадцять пронумерованих арабськими цифрами полів, так, що "1" містилося в правому нижньому полі, а "16"— у лівому верхньому; магія — чи курйоз — полягала в тому, що ці цифри, хоч би як їх додавали, згори вниз, упоперек чи по діагоналі, в сумі складали тридцять чотири. На якому принципі розташування грунтувався цей дивовижно однаковий результат, я так і не збагнув, але вже завдяки почесному місцю над інструментом, яке Адріан надав цьому малюнкові, він завжди привертав мою увагу, і, мабуть, жодні мої відвідини Адріанової кімнати не минали без того, щоб я не зміряв його швидким поглядом упоперек, навскіс або рівно згори вниз, — хотів ще раз перевірити ту фатально незмінну суму.
Між Адріановим і моїм помешканням існував такий самий жвавий рух, як колись між "Спасенними вісниками" й домом його дядька: і вечорами, коли ми поверталися з театру, з концерту або зі зборів спілки "Вінфрід", і вранці, коли один із нас заходив за другим, щоб разом іти в університет, і ми, перше ніж вийти з дому, звіряли свої конспекти. На філософії, обов'язковому предметі перехідних екзаменів після першого курсу теології, наші навчальні програми стикалися, і ми обидва слухали її в Колоната Нонненмахера, тодішнього світила університету в Галле, який натхненно, з душею читав нам про досократиків104, іонійських натурфілософів105, про Анаксимандра і, найдокладніше, про Піфагора, при цьому широко цитуючи Арістотеля, оскільки піфагорейське пояснення світу відоме нам майже з самих лише слів Стагіріта106. Час від часу підіймаючи очі на осяяне лагідною усмішкою обличчя професора під білою гривою волосся, а тоді знов схиляючись над конспектами, ми слухали його розповідь про ранню космологічну концепцію людини суворого й благочестивого розуму, яка свою найбільшу любов — математику, абстрактну пропорцію, число — піднесла до принципу становлення й буття світу і, знаючи, як ніхто, матір-природу, бувши втаємниченою в її закони, вперше сміливо означила її "космосом", побачила в ній лад і гармонію, систему надчуттєвого звучання інтервалів, музику сфер. Число і співвідношення чисел як творче втілення буття і моральної гідності — як промовисто й урочисто прекрасне, точне й моральне зливалося тут в ідею авторитету, що надихала коло піфагорейців, езотеричну школу релігійного оновлення життя, мовчазного послуху й безвідмовної покори простому "autòs épha" [28]. Мушу зізнатися в нетактовності: коли з кафедри лунали такі слова, я мимоволі поглядав на Адріана, щоб з виразу обличчя прочитати його думки. Це була нетактовність тому, що він, помітивши мій погляд, невдоволено знизував плечима, червонів і відвертався. Він не любив значущих поглядів, ніколи не відповідав на них, і мені й досі дивно, що я, знаючи цю його рису вдачі, не завжди втримувався, щоб не глянути на нього. Через це я не міг потім просто й по-діловому поговорити з ним про речі, на які хотів особливо звернути його увагу своїм поглядом.