Він затулив обличчя руками, відвернувсь і притулився чолом до облицювання.
Що я мав казати? Що робити? Що відповісти на такі слова? "Любий мій, ради Бога, заспокойся, горе збаламутило тебе, забило тобі памороки", — ось що приблизно кажуть у такому випадку і з пошани до духовних страждань, особливо, коли йдеться про таку людину, як ця, не думають про її кепський фізичний стан, про те, що їй не завадило б випити бромуралу з домашньої аптечки.
На всі мої спроби розрадити його й на прохання не мордувати себе так — мовляв, усе ще може минутися, — він тільки відповів:
— Краще мовчи, мовчи й перехрестися! Там, угорі, тобі це зарахується. Перехрестися не тільки за себе, а й за мене, за мою провину! Яка провина, який гріх, який злочин… — Він знов сів до столу і стиснув скроні долонями. — Злочин, що ми взяли його сюди, що я підпустив його до себе, милувався ним! Діти, щоб ти знав, зліплені з тендітного матеріалу й легко піддаються згубному впливові…
Тепер уже крикнув і я, обурений, не дав йому докінчити:
— Ні, Адріане! Нащо ти це кажеш, нащо мучиш себе безглуздими самозвинуваченнями через сліпий фатум, який будь-де міг спопасти цю дивовижну дитину, може, надто гарну для нашого світу! Хай горе розриває нам серце, але не можна, щоб воно відбирало в нас розум. Ти завжди робив малому тільки добро…
Він лише відмахнувся. Я просидів у нього з годину, час від часу знов починаючи тихо вмовляти його, і він у відповідь мурмотів щось незрозуміле. Потім я сказав, що хочу зайти до нашого хворого.
— Іди, — мовив він і гостро додав: — Тільки не кажи йому того, що першого разу: "То що, синку? Ти, бачу, чемний хлопчик" — і так далі. По-перше, він тебе не почує, а по-друге, це, певне, взагалі не личить гуманітарієві.
Коли я вже рушив до дверей, він гукнув мене на прізвище, теж дуже гостро:
— Цайтбломе!
Я обернувся, і він сказав:
— Я зрозумів, цього не повинно бути.
— Чого не повинно бути, Адріане?
— Добра й шляхетності, того, що зветься людським, хоч воно добре й шляхетне. Того, за що люди боролися, в ім'я чого штурмували бастілії і що радісно проголошували переможці, не повинно бути. Воно буде відібране. Я відберу його.
— Я не зовсім розумію тебе, любий. Що ти хочеш відібрати?
— Дев'яту симфонію, — відповів він.
Більше я нічого не почув від нього, хоч скільки чекав.
Збентежений і зажурений піднявся я нагору, до кімнати хворого, куди жорстока доля звела того вечора чимало людей. Там було парко і тхнуло ліками та палатною чистотою, хоч вікна стояли відчинені. Правда, віконниці були прихилені. Непомукове ліжко оточував цілий гурт людей, і я всім їм потиснув руки, але дивився не на них, а на вмирущого. Хлопчик лежав на боці, скрутившись калачиком, торкаючись ліктями колін. Щоки в нього пашіли, він глибоко втягував повітря, а потім ми довго чекали наступного віддиху. Очі були не зовсім заплющені, але між повіками прозирала не синява райдужної оболонки, а тільки чорнява. То були зіниці, що ставали все більші, хоч і не з однаковою швидкістю, і вже майже поглинули синяву. І то ще було добре, коли ми бачили їхню блискучу чорняву. Часом крізь ту щілину проглядало біле: тоді рученята хлопчика тісніше притискувалися до боків, він починав іще дужче скреготіти зубами, і судома так корчила маленьке тіло, яке вже, мабуть, нічого не відчувало, що на нього страшно було дивитися.
Мати схлипувала. Я стиснув їй руку, раз, потім ще раз. Так, це вона стояла тут, Урсель, кароока дочка господаря хутора Бухеля, Адріанова сестра, і я, зворушений, побачив, що на згорьованому обличчі тепер уже тридцятивосьмирічної жінки проступали ще виразніше, ніж колись, батьківські риси, давньонімецькі риси Йонатана Леверкюна. Поряд з Урсель стояв її чоловік, що, отримавши телеграму, зразу ж виїхав по неї до Зудероде і привіз її сюди: Йоганнес Шнайдевайн, високий, вродливий, скромний, з білявою бородою, з синіми Непомуковими очима і простодушно-значущою вимовою, яку від нього зразу ж перехопила Урсель і ритм якої ми вчували в голосі Ехо, ельфа, що прилинув до нас з казкових країв.
Крім них і пані Нічичирк, яка то виходила з кімнати, то знов заходила, там була ще кудлата Кунігунда Розенштіль що одного разу, коли їй дозволили відвідати Пфайферінг познайомилася з хлопчиком і палко прийняла його у своє тужне серце. Вона тоді написала на машинці, на бланках своєї прозаїчної фірми, довгого листа з комерсантським умовним знаком замість "і", де взірцевою німецькою мовою виклала Адріанові свої враження. Тепер, узявши гору над Некеді, вона домоглася дозволу на зміну з Ельзою та Клементиною Нічичирк, а потім і з Урсель Шнайдевайн, доглядати хворого. Вона міняла хлопчикові крижані компреси, витирала його спиртом, намагалася влити йому до рота ліки й живильний сік і вночі дуже неохоче поступалася комусь іншому своїм місцем біля його постелі…
Ми — Нічичирки, Адріан, його родичі, Кунігунда і я, — майже не перемовившись словом, повечеряли в залі з Нікою. Під час вечері жінки, то та, то інша, часто вставали від столу, щоб поглянути на хворого. В неділю вранці я мусив повертатися додому, хоч як мені тяжко було залишати Пфайферінг. До понеділка я мав переглянути цілу купу класних робіт з латинської мови. Я попрощався з Адріаном, лагідно побажавши йому мужньо перебути лихо, і те, як він мене відпустив, було любіше моєму серцю за вчорашню зустріч. Ледь усміхнувшись, він мовив англійською:
— Then to the elements. Be free, and fare thou well! [280]322
І швидко відвернувся.
Непомук Шнайдевайн, Ехо, мила дитина, остання Адріанова любов помер через дванадцять годин. Батьки забрали маленьку труну з собою на батьківщину.
XLVI
Майже цілий місяць я не брався до цих нотаток — по-перше, почував себе духовно виснаженим після спогадів, які виклав на попередніх сторінках, а по-друге, мені не давали взятися до них події, що швидко відбулися одна за одною, у своїй логічній послідовності давно передбачувані, по-своєму бажані і все-таки неймовірно страшні події, які з тупим фаталізмом витримує наш нещасний народ, спустошений горем і страхом, нічого не здатний зрозуміти, і яким віддана на поталу і моя безпорадна душа, стомлена від давнього смутку, давнього жаху.