— Скажи, якої ти думки про Марі Годо?
— Про Годо? Та вона всім подобається! І тобі, мабуть, також?
— "Подобається" — трохи не те слово. Признаюся тобі, що вона мене ще від Цюріха дуже цікавить, мені важко уявити собі, що зустріч із нею — випадковий, минущий епізод. Мене жахає думка про те, що вона поїде і я, може, ніколи вже не побачу її. Серце мені каже, що я мушу завжди бачити її, завжди мати біля себе. Я хочу цього.
Швердтфегер зупинився і глянув йому спершу в одне око, а потім у друге.
— Справді? — сказав він, рушаючи далі, й похилив голову.
— Справді,— підтвердив Адріан. — Ти не гніваєшся на мене, що я довірився тобі, я певен цього. Якби не був певний, то не довірився б.
— Можеш не сумніватися! — промурмотів Рудольф.
І Адріан повів далі:
— Глянь на все це по-людському! Я, зрештою, вже не молодий, мені вже сорок. Невже ти, мій приятель, хочеш, щоб я довіку сидів у цьому закутку? Кажу тобі, постався до мене як до людини, на яку, звичайно ж, може напасти страх, що вона щось прогаяла, з чимось спізнилася, яка може відчути потребу в затишнішій домівці, в супутниці, що цілковито відповідала б їй, одне слово, в кращому, по-людському теплішому життєвому середовищі,— не тільки задля свого задоволення, задля м'якішої постелі, а насамперед задля своїх майбутніх творів, бо сподівається, що це додасть їм глибшого, людянішого змісту, а їй самій — запалу й сили до праці.
Швердтфегер кілька кроків пройшов мовчки. Тоді сказав пригніченим голосом:
— Ти тут чотири рази вимовив слово "людина", "по-людському", "людяний". Я рахував. Відвертість за відвертість: у мене аж у середині щось стискається, коли ти вживаєш це слово, вживаєш його стосовно ceбе. Воно дивовижно не личить тобі, наче якось аж соромно слухати його з твоїх уст. Вибач, що я тобі кажу це! Хіба твоя музика досі була не людяна? Якщо так, то вона завдячує свою велич нелюдяності. Перепрошую за таке дурне зауваження! Я не хотів би слухати твого твору, натхненого людяністю.
— Справді? Таки ніяк не хотів би? А ти ж тричі виконував один із таких творів перед публікою. І захотів, щоб я присвятив його тобі. Я знаю, ти не мав наміру говорити мені жорстокі слова, але хіба не жорстоко заявляти мені, що я став тим, чим є, тільки завдяки своїй нелюдяності й що людяність мені не личить? Це жорстоко й бездумно, — жорстокість-бо завжди походить з бездумності. Отже, мені чужа людяність, повинна бути чужа. І це мені каже той, хто навдивовижу терпляче прихилив мене до людяності й підбив на дружнє "ти", той, до кого я вперше в житті відчув людське тепло.
— Видно, то був випадковий прояв її.
— А якщо й так? Якщо то прилучення до людяності, перший східець до неї, який не втрачає своєї ваги від того, що він був перший? Мені трапилася в житті людина, чиє мужнє терпіння, я можу навіть сказати, перемогло смерть, людина, що звільнила в мені людське, навчила мене щастя. Про це, може, ніхто й не дізнається, ніхто не напише в біографії. Та хіба це перекреслює її заслугу, хіба зменшує шану, яку їй потай складають?
— Ти все вмієш так обернути, щоб справити мені велику приємність.
— Я нічого не обертаю, а лише кажу те, що є.
— Але ж ідеться, власне, не про мене, а про Марі Годо. Щоб завжди бачити її, завжди мати біля себе, як ти кажеш, тобі треба з нею одружитися.
— Я хочу цього і сподіваюся на це.
— Он як! І вона знає про твій намір?
— Боюся, що ні. І боюся, що не зумію знайти відповідні слова, щоб донести до неї свої почуття і бажання, особливо в присутності інших людей, перед якими я все-таки трохи соромлюся вдавати з себе залицяльника й селадона.
— А чого ти не підеш до неї?
— Бо не можу присилувати себе отак просто засипати її своїми освідченнями й пропозиціями, про які вона через мою недолугість і гадки не має. Я ще в її очах — тільки цікавий самітник. Я боюся, що вона розгубиться й через це, не подумавши як слід, може відмовити мені.
— А чому ти не напишеш їй?
— Бо цим, мабуть, іще дужче збентежив би її. Їй треба було б відповідати мені, а я не знаю, чи вона любить писати листи. А якби їй таки довелось відмовити мені, вона б намагалася зробити це якнайделікатніше, щоб не вразити мене, і яких зусиль це б їй коштувало! І як би мені було боляче від її силуваної делікатності! А ще я боюся, що таке листування було б надто абстрактне, і вбачаю в тій абстрактності загрозу для свого щастя. Мені важко уявити собі, як Марі сама, з власної волі, не під чиїмось впливом — я майже ладен сказати: натиском — відповідає письмово на мого листа. Як бачиш, мене лякає і прямий напад, і шлях листовного освідчення.
— То який же шлях ти думаєш вибрати?
— Я ж тобі вже сказав, що ти мені можеш у цій важкій справі зробити дуже велику послугу. Я хотів би послати до неї тебе.
— Мене?
— Тебе, Руді. Невже ти вважаєш, що це буде такий безглуздий вчинок, якщо ти свою турботу про мене — мені аж хочеться сказати: про моє душевне здоров'я, — турботу, про яку, може, нащадки ніколи й не довідаються, а може, й довідаються, доведеш до такого кінця — візьмеш на себе роль посередника, зв'язківця між мною і життям, оборонця мого щастя? Ця думка, ця ідея сяйнула мені, як, буває, сяйне музична ідея, коли щось компонуєш. Звичайно, треба завжди мати на увазі, що така ідея не буває цілком новою. Що може бути в нотах цілком нового! Але в такому вигляді, як воно виявляється тут, у цьому місці, в цьому зв'язку і в цьому освітленні, те, що колись уже було, може стати новим, так би мовити, оновленим життям, оригінальним і неповторним.
— Мене найменше турбує, наскільки воно нове. Те, що я почув від тебе, досить нове, щоб приголомшити мене. Якщо я правильно тебе зрозумів, я повинен від твого імені посвататись до Марі, попросити для тебе її руки?
— Ти мене правильно зрозумів, та й не міг інакше зрозуміти. І це тільки свідчить про те, що нічого неприродного в моєму проханні немає.
— Ти так вважаєш? А чому ти не пошлеш до неї свого Серенуса?
— Ти, видно, хочеш покепкувати з мого Серенуса? Тобі, мабуть, смішно уявляти його в ролі вісника любові? Ми щойно говорили про те, що дівчині легше було б зважитись, якби на неї хтось вплинув. Отож я й гадаю, що вона ласкавіше вислухає тебе, ніж посланця з таким пісним обличчям.