Всі були схвильовані. Одна дама витерла вишитою хусточкою сльози.
— До нестями гарно! — сказав Булінгер, користуючись улюбленим висловом естетів, віддавна вже узвичаєним серед них, — висловом, де грубувате "до нестями" знижувало сентиментальне "гарно".
А втім, можна сказати, що тут обидва складники цього вислову були на місці: це, певне, й розвеселило Адріана.
— Ну от! — сказав він, сміючись. — Тепер ви бачите, що поважна людина може обожнювати цей номер. Правда, духовної краси тут немає, але є чуттєва, а чуттєвого не треба ні боятися, ні соромитись.
— Мабуть, усе-таки треба, — заперечив доктор Краніх, директор нумізматичного кабінету. Він говорив, як завжди, надзвичайно чітко, твердо, виразно і зрозуміло, хоч у грудях у нього свистіло від астми. — В мистецтві, мабуть, усе-таки треба. В цій царині справді варто чи навіть треба боятися тільки чуттєвого і соромитися його, бо воно нице. Як сказав поет: "Нице все, що не промовляє до духу й не викликає ніякої цікавості, крім чуттєвої".
— Шляхетна думка, — мовив Адріан. — Найкраще витримати паузу, перше ніж хоч чим-небудь заперечити її.
— А які у вас є заперечення? — поцікавився вчений.
Перше ніж відповісти, Адріан здвигнув плечима й ворухнув устами, наче хотів сказати: "Проти фактів я нічого не можу заперечити". А тоді мовив:
— Ідеалізм не бере до уваги того, що дух явно озивається не тільки на духовне, а й його може глибоко захопити тваринна туга чуттєвої краси. Він вихваляв уже навіть фривольність. Філіна301, зрештою, — просто хвойда, але Вільгельм Майстер, не зовсім далекий його авторові, складає їй шану, якою відверто заперечує вульгарність невинної чуттєвості.
— Терпимість і поблажливість до двозначного, потурання йому ніколи не були найкращими рисами вдачі нашого олімпійця302,— відповів нумізмат. — І взагалі культура може опинитися в небезпеці, коли дух заплющує одне око на чуттєво-вульгарне, а другим ще й підморгує йому.
— Ми, видно, по-різному уявляємо собі небезпеку.
— Тоді вже зразу назвіть мене боягузом!
— Боронь Боже! Лицар страху і докору не боягуз, а справжній лицар. Усе, за що я готовий ламати списа, — це певна широчінь у питаннях моралі мистецтва. Мені здається, що в інших мистецтвах її дозволяють собі чи принаймні підтримують охочіше, ніж у музиці. Це, може, й велика честь для музики, але ця честь дуже обмежує її життєвий терен. Що лишиться від усіх цих дзеньків-бреньків, коли до них прикласти таку сувору духовно-моральну мірку? Кілька чистих спектрів у Баха. А може, для слуху взагалі нічого не лишиться.
Увійшов служник з віскі, пивом і содовою водою на величезній таці.
— Кому хочеться псувати гру, — сказав Краніх, за що Булінгер з гучним "браво" поплескав його по плечі.
Для мене і, мабуть, іще для кількох гостей цей обмін репліками був несподіваним двобоєм між суворою посередністю і страдницькою досвідченістю в царині духу. Але я вставив у свою розповідь цю салонну сцену не тільки тому, що так гостро відчуваю її зв'язок з концертом, над яким Адріан тоді працював, а й тому, що вже тоді для мене очевидним був її зв'язок з особою молодого музиканта, на вперте наполягання якого той концерт був написаний і якому він приніс успіх не тільки як виконавцеві.
Мабуть, така моя доля — суворо й сухо, узагальнено розмірковувати про феномен, що його Адріан одного разу визначив як дивовижне й завжди трохи неприродне відхилення від норми зв'язку між "я" і "не-я", — феномен любові. Пошана до таємниці взагалі, а, крім того, ще й пошана до особи, якої ця таємниця стосується, спонукає мене промовчати чи хіба що розповісти дуже коротко про позначену одержимістю метаморфозу, якої зазнало тут це саме собою вже майже дивовижне явище, що суперечить замкнутості у своєму власному світі окремої істоти. А все-таки признаюся, що коли я взагалі зміг щось побачити і зрозуміти тут, то тільки завдяки специфічному досвідові, набутому на античній філології,— отже, завдяки тому, що швидше має тенденцію одурманювати людину в питаннях, які стосуються практичного життя.
Немає ніякого сумніву — і я кажу це спокійно, по-людському розуміючи мотиви кожної зі сторін, — що довірлива прихильність, яку ніщо не могло ані стримати, ані відлякати, врешті здобула перемогу над вкрай неприступною самотою: перемогу, що за полярної — я наголошую на цьому слові — відмінності партнерів, за такої великої духовної відстані між ними могла мати тільки певний характер, до чого завжди з нелюдською впертістю прагнув цей чоловік. Мені цілком ясно, що для Швердтфегера з його вдачею залицяльника таке подолання самоти прихильністю свідомо чи несвідомо від самого початку мало саме це, особливе, забарвлення і спрямування, хоч я не кажу, що в нього не було ще й якихось інших, шляхетніших мотивів. Навпаки: цей прихильник не кривив душею, коли казав, що дружба з Адріаном йому вкрай необхідна, бо заповнює прогалину в його душі, підтримує його, робить вищим і кращим; от тільки він був не цілком логічний і здобував собі приятеля притаманними йому засобами залицяння, а потім відчув себе ображеним, коли в меланхолійній симпатії, яку йому врешті вдалося викликати, помітив ознаки еротичної іронії.
Найбільше дивувало і вражало мене в цьому випадку одне: полонений не помічав, що потрапив у полон, а приписував собі ініціативу, яка цілком належала іншій стороні. Він, видно, не міг начудуватися з щиросердої, безоглядної приязні й відданості, яку годилося б назвати спокусою. Так, він вважав чудом те, що його меланхолія, характер його почуття не спантеличили й не відлякали Швердтфегера, і я майже певний, що це "чудування" почалося ще того, тепер уже далекого, вечора, коли Швердтфегер з'явився в кімнаті Адріана, щоб покликати його назад до вітальні, де "без нього дуже нудно". А все ж таки до цього так званого чуда справді якоюсь мірою спричинилися й часто вихвалювані шляхетність, відвертість і порядність мистецької вдачі бідолашного Руді. Зберігся лист, якого Адріан написав Швердтфегерові десь у той час, коли відбулася згадувана вище розмова на вечорі в Булінгера, і якого той мав, звичайно, знищити, але не знищив, почасти з пієтету, а почасти, — певна річ, і як трофей. Я не цитуватиму цього листа, хочу лише згадати про нього як про документ, що справляє враження оголеної рани; його авторові те болісне оголення почуття, мабуть, здавалося дуже ризикованим вчинком. Ні, то не був дуже ризикований вчинок. Але гарне враження справила поведінка адресата, яка мала показати відправникові листа, що, пишучи його, він нічим не ризикував. Руді квапливо, без прикрого зволікання, зразу ж таки приїхав до Пфайферінга і запевнив Адріана, що він надзвичайно вдячний йому, — зробив це просто, сміливо й делікатно, щиро намагаючись уникнути ситуації, за якої комусь із них було б ніяково чи соромно… Я мушу похвалити його за це, не можу не похвалити. Гадаю, що за цієї нагоди було вирішено написати врешті скрипковий концерт і присвятити його Руді. І, мабуть, добре, що було так вирішено.