Ішов 1923 рік, отже, не можна сказати, що цей чоловік був особливо далекоглядний. Правда, він не дочекався концертів у Празі й у Франкфурті, вони ще були справою недалекого майбутнього. Але Веймар уже відбувся. Донауешінген також, — я вже не кажу про виконання у Швейцарії ранніх Леверкюнових речей, — тож не треба було мати якусь дивовижно пророчу інтуїцію, щоб угадати, що тут є що цінувати і пропагувати. "Апокаліпсис" на той час також з'явився друком, і мені здається цілком вірогідним, що мосьє Саул мав змогу з ним познайомитися. В кожному разі він відчув, що тут пахне славою, і захотів докинути й своїх дріжджів до її сходин, витягти генія на світло, в ролі імпресаріо показати його зацікавленому світському товариству, серед якого він обертався. Ось що було метою його відвідин, його безцеремонного вторгнення в оселю творчих мук. Відбулося це так.
Я приїхав до Пфайферінга скоро по обіді, і коли ми з Адріаном поверталися з прогулянки в поле, на яку вирушили після чаю, отже, зразу після четвертої, то, на свій подив, побачили під берестом на подвір'ї автомобіль — не звичайний таксомотор, а щось показніше: такі машини винаймають разом із шофером на кілька годин або й на цілий день. Тут теж був шофер, так само показніший, ніж звичайний водій таксомотора; він курив, стоячи біля машини, і коли ми проходили повз нього, скинув кашкета, помахав ним і всміхнувся на весь рот, мабуть, згадуючи жарти дивакуватого гостя, якого нам привіз. У дверях нас зустріла пані Нічичирк з візитною карткою в руці; з переляку вона говорила приглушеним голосом. Приїхав якийсь світський пан, повідомила вона, і в цих словах, та ще й сказаних пошепки, як швидка оцінка людини, що її вона тільки-но впустила, мені вчулося щось дивно примарне й таємниче. Може, для того, щоб пояснити свою претензійну оцінку гостя, який чекав на нас у будинку, пані Ельза відразу ж назвала його "муркотливим пугачем". На неї він сказав "chère madame" [174], потім "petite maman" [175], а Клементину вщипнув за щоку. Вона тим часом замкнула дівчину в кімнаті, поки той світський пан не поїде. Відіслати його вона не зважилася, все-таки приїхав на автомобілі аж із Мюнхена. Він чекає у вітальні.
Стривожено глянувши на картку, що подавала всі необхідні відомості про свого власника, Адріан передав її мені. На ній було надруковано: "Saul Fitelberg. Arrangements musicaux. Représentant de nombreux artistes prominente" [176]. Я зрадів, що перебуваю тут і можу оборонити Адріана. Мені неприємно було навіть подумати, що він міг бути сам відданий на поталу цьому "репрезентантові". Ми пішли до зали з Нікою.
Фітельберг уже стояв недалеко від дверей, і хоч Адріан пропустив мене вперед, усю свою увагу зразу зосередив на ньому: кинувши на мене оком крізь рогові окуляри, він аж вигнув убік свій гладкий тулуб, щоб краще бачити за мною того, задля кого витратився на двогодинну їзду автомобілем. Звичайно, не штука відрізнити позначеного тавром генія від простого викладача гімназії, але вміння того чоловіка так швидко орієнтуватися, те, що він, хоч я зайшов перший, миттю вгадав мою другорядність і безпомилково звернувся до Адріана, все-таки справляло враження.
— Cher maitre [177] — почав він, усміхаючись і твердо, але незвичайно швидко вимовляючи слова, — comme je suis heureux, comme je suis ému de vous trouver! Meme pour un homme gàté, endurci comme moi, c'est toujours une expérience touchante de rencontrer un grand homme. Enchanté, monsieur le professeur [178] — додав він неуважно, оскільки Адріан відрекомендував мене, і простяг мені руку, але відразу ж знов звернувся за правильною адресою.
— Vous maudirez l'intrus, cher monsieur Leverkuhn [179] — сказав він, ставлячи наголос на третьому складі, наче Адріанове прізвище було Ле Веркюн. — Mais pour moi, étant une fois à Munich, c'était tout à fait impossible de manquer… [180] О, я розмовляю і німецькою, — перебив він сам себе з тією ж приємною для вуха твердою вимовою. — Не дуже добре, далеко не блискуче, але достатньо, щоб мене зрозуміли. Du reste, je suis convaincu [181], що ви досконало володієте французькою. Ваші композиції на слова Верлена — найкращий доказ цьому. Mais après tout [182], ми тут на німецькому грунті, і якому ж німецькому, якому ж затишному й характерному! Я захоплений ідилічним оточенням, серед якого ви, maitre, досить мудро влаштувалися… Mais oui, certainement [183], сядьмо, merci, mille fois merci! [184]
То був гладкий чоловік років під сорок, не череватий, а весь ситий і м'який, з білими пухкими руками, з гладенько виголеним круглим обличчям, подвійним підборіддям, товстими, вигнутими дугою бровами й веселими, по-середземноморському блискучими, схожими на мигдалини очима за скельцями рогових окулярів. Чуб у нього вже порідшав, але зуби були здорові, білі, і, оскільки він весь час усміхався, ми їх весь час бачили. Одягнений він був елегантно, по-літньому — у фланелевий костюм у синювату смужку, а взутий у черевики з полотна й жовтої шкіри. Характеристику, яку йому дала матуся Нічичирк, весело підтверджувала безтурботна невимушеність його манер, приємна легкість, властива і його швидкій, не дуже чіткій мові, і високому голосові, що часом переходив у дискант, і всій поведінці; з одного боку та легкість трохи контрастувала з його огрядною постаттю, а з другого якось на диво гармонійно поєднувалася з нею. Я називаю її приємною, ту легкість, що ввійшла йому в плоть і кров, бо вона справді викликала в того, хто з ним розмовляв, смішне, але втішне почуття, що життям зовсім не варто перейматися. Наче він за кожним реченням хотів сказати: "А що, хіба не правда? Бо що буде далі? Ніхто не може сказати! Тому будьмо веселі!" І співрозмовник мимоволі намагався наслідувати його в цьому ставленні до життя.
Що він був зовсім не дурень, у читача не лишиться жодного сумніву, коли я наведу його мову, яка й досі ще нітрохи не стерлася в моїй пам'яті. Найкраще буде, як я надам слово тільки йому, бо те, що часом відповідали чи докидали Адріан і я, не грало майже ніякої ролі. Ми сіли в кінці великого столу, головної оздоби тієї селянської зали: ми з Адріаном поряд, а гість навпроти нас. Він не збирався довго гратися в котика й мишку, а без зайвих церемоній виклав нам свої бажання й наміри.