Двадцять шість років тому відраза до самовпевнено-доброчесного патякання буржуа, що гучно називав себе "сином революції", переважила в моєму серці страх перед неладом і спонукала мене бажати того, чого якраз не бажав він: щоб моя переможена країна прихилилася до своєї сестри в стражданні, Росії,— причому я був готовий прийняти, навіть схвалити соціальні перетворення, що могли б виникнути з такого товаришування. Російська революція вразила мене, й історична перевага її принципів над принципами держав, під владою яких ми опинилися, не викликала в мене жодних сумнівів.
Відтоді історія навчила мене дивитися на наших тодішніх переможців, які знов переможуть нас у союзі зі східною революцією, іншими очима. Це правда: певні верстви буржуазної демократії, і тоді, й тепер, мабуть, дозріли до того, що я назвав владою покиді,— вони готові до спілки з нею, аби лише зберегти свої привілеї. Проте серед них з'явилися вожді, що, так само, як я, син гуманізму, вбачали в цій владі найгірше з усього, що можна було накинути людству, і підняли свій світ на смертельну боротьбу з нею. Мало того, що ці люди заслуговують на велику вдячність, їхні вчинки доводять ще й те, що демократія західних країн, хоч як відстали від часу її інституції, хоч яке несприйнятливе до всього нового й необхідного її уявлення про волю, все-таки в основному стоїть на позиції людського поступу, прагнення до вдосконалення суспільства й за своєю природою здатна до оновлення, покращення, омолодження, до переходу в стан, який більше відповідає вимогам життя.
Усе це — зауваження на берегах. Те, що я тут пригадую як біограф, — це падіння авторитету монархічної мілітаристської держави, яка так довго була для нас звичною формою життя, падіння, що почалося з передчуття поразки й остаточно відбулося, коли та поразка настала, це її крах, відставка і, в умовах невилазних злиднів і дедалі більшого знецінення валюти, — невідома досі можливість обговорення проблем, абстрактна воля, якесь жалюгідне й незаслужене доростання до громадянської самостійноті, розпад так довго утримуваної на дисципліні державної структури на купу застряглих у дебатах, позбавлених володаря підданців. Це не вельми втішне видовище, і я не перебільшу, коли вживу слово "болісні", означаючи враження, які лишилися в мене від зборів повсюдно утворюваних тоді "Рад людей розумової праці" і т. д., що їх я як цілком пасивний їхній учасник спостерігав у залах мюнхенських готелів. Якби я писав роман, то за своїми гіркими спогадами, певне, досить рельєфно змалював би ті безглузді, страхітливі збори, де якийсь письменник-белетрист не без грації, навіть по-сибаритському, наче про щось миле й домашнє, говорив на тему "Революція і людяність", чим розпочав вільну, занадто вільну, плутану й безладну дискусію, в якій узяли участь найхимерніші типи, що тільки в таких випадках і з'являються на світ Божий, блазні, маніяки, живі привиди, злісні інтригани й доморослі філософи. Там виголошували промови за людяність і проти неї, за офіцерів і проти них, за народ і проти нього. Якась дівчинка проказала вірша, якомусь чоловікові в сірій шинелі вперто не давали прочитати рукопис, який починався звертанням: "Любі громадяни і громадянки!" — і якого напевне вистачило б на цілу ніч; якийсь лютий студент-старшокурсник запекло громив усіх попередніх ораторів, не вважаючи за потрібне ознайомити збори зі своєю власною, позитивною програмою, і так далі.
Слухачі кидали брутальні репліки і взагалі поводилися по-дитячому, галасували, немов знавіснілі, президія не могла дати ладу, повітря було жахливе, і наслідок зборів дорівнював нулеві, якщо не менше. Озираючись на всі боки, я питав себе, чи тут, крім мене, ще хтось так страждає, і зрадів, коли нарешті опинився на вулиці, де вже кілька годин не ходили трамваї і тишу зимової ночі порушували якісь, мабуть, випадкові, постріли.
Леверкюн, якому я розповів про ці свої враження, тоді дуже хворів, — то були ніби якісь принизливі тортури, наче хтось його щипав і роздирав розпеченими обценьками, і хоч безпосередньо життю ніщо не загрожувало, воно, видно, обернулося в суцільну муку, йому важко було протягти день до вечора. То була хвороба шлунку, що не минала від найсуворішої дієти, зі страхітливими болями голови, які тривали багато днів і потім поверталися знов, з блювотою на порожній шлунок, що не припинялася годинами, навіть цілими днями, справжнє лихо, ганебна, каверзна й принизлива недуга, після нападів якої Адріан довго лежав виснажений, боячись світла. Я й гадки не маю пояснювати його страждання душевними переживаннями, гнітючими явищами доби, поразкою країни й страхітливими обставинами, що її супроводжували. На сільському, мало не монастирському відлюдді, далеко від міста, його ті проблеми майже не зачіпали, хоч він і добре знав про них, правда, не з газет, яких не читав, а від своєї турботливої, але спокійної опікунки пані Ельзи Нічичирк. Довідуючись про ці події, що для людини розважної були не приголомшливою несподіванкою, а здійсненням чогось давно передбачуваного, він міг хіба здвигнути плечима, і мої спроби знайти в нашій біді, можливо, якесь приховане добро, сприйняв так само, як подібні до них вияви патріотичних почуттів колись на початку війни, — пригадую його тодішню холодну, недовірливу відповідь: "Хай Бог благословить ваші студії!"
І все-таки! Хоч яка мала була можливість морально узалежнити погіршення його здоров'я від горя вітчизни, мого бажання знайти між ними об'єктивний зв'язок, символічну паралель, бажання, викликаного, мабуть, тим, що і одне, й друге настало одночасно, не могла перемогти його віддаленість від зовнішнього світу, хоч я цю думку старанно приховував, боячись бодай натякнути на неї Адріанові
Лікаря він не запросив, певне, тому, що вважав свою хворобу чимось принципово звичним, усього лише різким загостренням успадкованої мігрені. Це пані Нічичирк нарешті наполягла на тому, щоб покликати вальдсгутського окружного лікаря, доктора Кюрбіса, того самого, що колись приймав дитину в панни з Байрейта. Лікар, добра душа, відразу приїхав, але й слухати не захотів про мігрень, бо головний біль, часто надзвичайно сильний, був не однобічний, як під час мігрені, а нестерпно в'їдався в очі та в чоло, і взагалі доктор вважав його лише побічним симптомом. Він поставив інший діагноз, правда, тільки попередній: щось схоже на виразку шлунка і, готуючи пацієнта до можливої кровотечі, якої, проте, не сталося, звелів уживати всередину розчин ляпісу. Оскільки це не допомогло, він загадав хворому ковтати двічі на день великі дози хініну, що справді дало тимчасове полегшення. Проте напади, схожі на тяжку морську хворобу, через проміжки в два тижні поновлювались і тривали десь днів по два, що невдовзі похитнуло Кюрбісів діагноз, чи, сказати б інакше, підтвердило його в іншому розумінні: він тепер твердо визначив хворобу мого приятеля як хронічний катар шлунку з чималим, а саме, правостороннім його розширенням, пов'язаним із застоєм крові, що утруднював приплив її до голови. Цього разу він призначив карлсбадську мінеральну сіль і дієту, розраховану на якомога менший об'єм їжі, тож із меню були вилучені юшки, все рідке, а також городина, борошняні страви, хліб, і воно складалося майже з самого лише ніжного м'яса. Така дієта була спрямована одночасно й проти надзвичайно високої кислотності, яка теж була в Адріана і яку Кюрбіс, принаймні частково, схильний був приписати нервам, а отже, дії центральної нервової системи, отже, мозкові, що вперше виринув у його діагностичних розважаннях. Оскільки розширення шлунку було вилікуване, а біль голови і прикра блювота не минали, він усе більше схилявся до думки, що ці хворобливі явища пов'язані з діяльністю мозку, — цю думку підтверджувало ще й те, що Адріан наполегливо уникав світла. Навіть коли він підводився з ліжка, то півдня сидів у щільно затемненій кімнаті, бо сонячний ранок уже так виснажував його нерви, що він прагнув темряви і втішався нею як благом. Я сам, коли вдень приїздив у Пфайферінг, не одну годину просидів із ним, балакаючи, в абатському покої, такому затемненому, що, лише добре звикнувши, око починало розрізняти обриси меблів і тьмяний відблиск зовнішнього світла на стінах.