Доктор Фаустус

Сторінка 12 з 190

Томас Манн

Я ніколи не був присутній на тих уроках і знав про них тільки з чужих уст, але мені неважко уявити собі Адріанову поведінку, яка молодому, ще зовсім хлопчакуватому вчителеві, звиклому то хвалою і заохоченням, то гіркою доганою втовкмачувати учбовий матеріал у ледачі, вперті голови, здавалася часом аж трохи образливою.

— Якщо ти вже все знаєш, — ніби чую я його голос у таких випадках, — то я можу собі йти.

Звичайно, його вихованець знав не "все". Проте в його міміці було щось від всезнайства, просто тому, що він усе схоплював і засвоював швидко й на диво самостійно, ще навіть не дослухавши урок до кінця, — в цьому випадку у вчителя швидко минає бажання хвалити учня, бо він відчуває, що при такому розумі існує загроза для душевної скромності, і той учень може легко й запишатися. Від абетки до синтаксису й граматики, від ряду чисел і чотирьох арифметичних дій до потрійного правила й простих пропорцій, від вивчення напам'ять коротеньких віршів (власне, то було не вивчення: Адріан миттю схоплював їх і до слова запам'ятовував) до письмового викладу своїх думок на природознавчі й краєзнавчі теми — все він сприймав однаково. Прослухає краєчком вуха, відвернеться, і на обличчі в нього з'явиться такий вираз, наче він хоче сказати: "Ну добре, я це зрозумів, годі вже, ходімо далі!" Для душі педагога це мало не бунт. Молодому вчителеві напевне не раз хотілося вигукнути: "Що ти собі дозволяєш? Старатись треба!" Але як старатися, коли в цьому вочевидь немає ніякої потреби?

Я вже казав, що не був присутній на тих уроках, але дуже добре уявляю собі, як мій приятель сприймав наукові відомості, отримувані від пана Міхельсена: напевне з тією самою міною — її неможливо навіть змалювати, — яка в нього з явилася на обличчі, коли він, сидячи під липою, довідався, що дев'ять тактів мелодійної горизонталі, якщо вони по три розташовані одні над одними по вертикалі, можуть утворювати гармонійну співзвучність. Його вчитель трохи знав латину, і коли він передав ті свої знання учневі, то сказав, що хлопець — це в десять років — досить підготовлений, щоб піти до четвертого або й до п'ятого класу. А йому, Міхельсенові, вже нема чого робити в Бухелі.

І от на великодні свята 1895 року Адріан залишив батьківський дім і поїхав у місто, щоб вступити до нашої гімназії Святого Боніфація (власне, до "Школи братів убогого чину"). Жити його взяв до себе рідний дядько, батьків брат Ніколаус Леверкюн, шанована в Кайзерсашерні людина.

VI

Про моє рідне місто на річці Заале чужинцеві треба найперше знати, що воно розташоване трохи південніше від Галле, в бік Тюрінгії. Я мало не сказав "було розташоване", бо так давно виїхав із нього, що воно для мене відсунулось у минуле. Проте його вежі й досі ще так само здіймаються вгору навколо майдану, і я не чув, щоб його архітектурне обличчя зазнало якоїсь шкоди від нещадної повітряної війни, і було б дуже жаль, якби зазнало її, бо воно має неповторний історичний чар. Я кажу це досить спокійно, бо так само, як і чимала частина нашого населення, навіть ті, кого війна зачепила найтяжче й позбавила батьківщини, дотримуюсь думки, що ми тільки дістаємо по заслузі, і якщо розплата за гріх страшніша за самий гріх, не треба забувати одного: хто сіє вітер, той пожне бурю.

Від Кайзерсашерна недалеко до Галле, міста Генделя15, до Лейпціга, міста кантора церкви Святого Томаса16, й до Веймара чи до Дессау й Магдебурга— але Кайзерсашерну, залізничному вузлові з двадцятьма сімома тисячами населення, цілком достатньо себе самого, і він, як кожне німецьке місто, почуває себе культурним центром історичної ваги. Його годують різні фабрики й заводи: машинобудівний, шкіряних виробів, ткальня, арматурний, хімічний, а також млини; в ньому є культурно-історичний музей з окремою залою страхітливого знаряддя для тортур і дуже цінна бібліотека, що має двадцять п'ять тисяч томів і п'ять тисяч рукописів, серед них два пов'язаних алітерацією чаклунських замовлянь фульдською говіркою17, на думку деяких вчених іще стародавніших за мерзенбурзькі, зрештою, цілком невинних за своїм змістом, покликаних випаровувати дощ.

У десятому сторіччі, а потім з початку дванадцятого по чотирнадцяте Кайзерсашерн був резиденцією єпископа. Є там замок і собор, у якому відвідувачам показують домовину імператора Оттона III18, онука Адельгейди й сина Теофано, який величав себе Imperator Romanorum і Saxonicus [10], але не тому, що хотів належати до саксонців, а з тієї самої причини, з якої Сціпіона19 називали Африканським, тобто як переможець саксонців. Коли він, вигнаний з улюбленого Рима, 1002 року помер з горя, його тіло перевезли до Німеччини й поховали в кайзерсашернському соборі — цілком всупереч його уподобанням, бо він був взірцем німецької самозневаги і все своє життя страждав від того, що належить до німців.

Треба сказати, що в цьому місті — я волію говорити про нього в минулому часі, бо це Кайзерсашерн нашої молодості,— дуже добре збереглася середньовічна атмосфера, так само середньовічним лишився і його зовнішній вигляд. Старі церкви, сумлінно доглянуті будинки й комори городян, будівлі з відкритими дерев'яними брусами й навислими поверхами, круглі гостроверхі башточки над стінами, вистелені колодами й обсаджені деревами майдани, ратуша, що за своєю архітектурою стоїть десь посередині між готикою і ренесансом, з дзвіницею на високому даху, лоджіями під нею і ще з двома гостроверхими баштами, які, утворюючи еркери, збігають по фасаді аж до першого поверху, — все це допомагає відчути безперервний зв'язок з минулим, навіть більше: ніби виявляє собою славетну формулу позачасовості, схоластичне nunc stans [11]. Ідентичність міста, що лишилося таке саме, як було триста, дев'ятсот років тому, опирається потокові часу, який рине над нами і багато що міняє; зате інше — вирішальне для його вигляду — з пієтету, тобто зі святобливого бажання не здатися часові, з гордощів і з почуття гідності лишається таким, як є, на пам'ять наступним поколінням.

Все це стосується тільки зовнішнього вигляду міста. Але в його повітрі лишилося щось від настрою людського духу останніх десятиріч п'ятнадцятого століття, від істерії кінця середньовіччя, від його прихованої духовної хвороби. Дивно казати такі слова про тверезо-ділове сучасне місто (але воно не було сучасне, воно було старе, а старість — це минуле, що живе в сучасному, тільки прикрите сучасністю минуле), може, вони звучать надто сміливо, а проте легко було уявити собі, що тут раптом почнеться хрестовий похід дітей, танець святого Вітта, духовидчо-комуністична проповідь якогось "убогого" зі спаленням на вогнищі світського манаття, оновлення хреста й містичні зборища прочан. Звичайно, нічого такого не відбувалося — та й як воно могло відбутися? Поліція у згоді зі своєю добою та її порядками не допустила б цього. А все-таки! З чим тільки в наш час не мирилася поліція, — знову ж у згоді зі своєю добою, що стала дуже полюбляти саме такі речі. Адже наша доба таємно схиляється — та де там таємно, цілком свідомо, з дивною, самовдоволеною свідомістю, яка змушує людину засумніватися в тому, що життя йде за простими, правдивими законами і, може, навіть укорінює фальшивий, згубний погляд на історію, — схиляється, кажу, саме до минулих епох і захоплено повторює їхні символічні дії, в яких є щось темне й образливе для духу новітніх часів — спалення книжок і все інше, про що краще не говорити.