У мене ніколи не було враження, що Інес якось особливо дбала про розголошення таємниці. Вона робила все можливе, щоб її зберегти, але це, радше, було збереження декорації — хто дуже хотів, міг довідатися про все, аби тільки не заважав їй. Пристрасть надто заполонена собою, щоб уявити, що комусь це справді може не подобатися. Принаймні так буває в коханні, де почуття претендує на всі права у світі і, навіть якщо воно заборонене й непристойне, несвідомо розраховує на те, що його зрозуміють. Бо якби Інес вірила в цілковите збереження своєї таємниці, то хіба вона могла б подумати, що мені все відомо? А вона відверто, майже безцеремонно — тільки що не назвавши нічийого імені — висловила таку думку в одній вечірній розмові, яку ми провадили з нею восени 1916 року і яка, видно, була для неї важлива. Я тоді, не так, як Адріан, що, залишившись на вечір у Мюнхені, неодмінно повертався одинадцятигодинним поїздом додому, в Пфайферінг, винайняв собі у Швабінзі, зразу за Тріумфальною аркою, на Гогенцоллернштрасе, маленьку кімнатку, щоб не бути зв'язаним і, коли того вимагали обставини, мати притулок у столиці. Тож коли мене як доброго приятеля запросили на вечерю до Інститорісів, я зміг спокійно прийняти підтриману чоловіком пропозицію Інес, висловлену ще за столом, трохи посидіти з нею, як Гельмут піде грати в карти до клубу "Витівки". Він пішов на початку десятої, побажавши нам приємної розмови. Господиня з гостем лишилися самі у спільній кімнаті з плетеними меблями, вистеленими подушками, і з алебастровим бюстом Інес роботи місцевого скульптора, господаревого приятеля. Бюст, дуже схожий і дуже цікавий, набагато менший за натуральну величину, стояв на консолі й надзвичайно промовисто відтворював важкі коси, приплющені очі, ніжну, вигнуту вперед і трохи навскіс шийку, витягнені в силуваній, лукавій усмішці уста.
І знов я був повірником, "доброю" людиною, яка не викликала емоцій, цілковитою протилежністю світові спокус і чарів, що, певне, для Інес втілювався в тому юнакові, про якого їй кортіло поговорити зі мною. Вона сама сказала: ніякі речі, події, переживання, щастя, любов і страждання не виправдують себе, якщо залишаються німі, якщо ними тільки втішаються або страждають через них. Їм замало темряви й мовчанки. Чим вони потаємніші, тим більше потребують третього, повірника, добру людину, з якою можна було б про них говорити, — і таким третім був я; я розумів це й виконував свою роль.
Після того, як Гельмут пішов, наче він ще міг нас почути, ми якусь хвилину розмовляли ні про що. Раптом вона спантеличила мене запитанням:
— Серенусе, ви лаєте, засуджуєте, зневажаєте мене?
Не було ніякого сенсу прикидатися, що я нічого не розумію.
— Анітрохи, Інес, — відповів я. — Боронь Боже! Я завжди кажу: "Мені належить помста, я відплачу". Я знаю, сама провина наскрізь просякнута карою, яку Він уклав у неї, тож одна невіддільна від другої, щастя і кара — те саме. Ви, мабуть, тяжко страждаєте. Хіба я сидів би тут, якби був моралістом? Я не заперечую, що боюся за вас, але й про це не сказав би, якби ви не запитали, чи я лаю вас.
— Що важить страждання, що важать страх і принизлива небезпека, — сказала вона, — у порівнянні з солодким, потрібним серцеві, як повітря, тріумфом, без якого не хотілося б і жити: з усвідомленням того, що ти не дала його легковажності, яка випорскує з рук, світськості, що мучить душу ненадійною люб'язністю, а проте й має свою людську цінність, занапастити ту цінність, привчила вітрогонство до поважності, оволоділа тим, що ніякої влади не визнає, і нарешті, нарешті отримала змогу — не тільки один-однісінький раз, а безліч разів, бо їх ніколи не буває забагато, щоб упевнитися у своїй перемозі, підтвердити її,— бачити його в стані, який личить його душевним вартостям, у стані, коли він, глибоко зітхаючи, віддається пристрасті?
Не буду стверджувати, що Інес уживала саме ці слова, але говорила майже так. Адже вона була начитана і звикла жити своїм внутрішнім життям не мовчки, а виповідаючи його, до того ж іще дівчиною пробувала свою силу в поезії. Її мова була по-освіченому виважена й мала в собі той елемент сміливості, який завжди з'являється, коли слово щиро бажає знайти визначення почуттю й відтворити його, аж у собі надати йому справжнього життя. Це не щоденне його бажання, а наслідок афекту, але розум тому й зворушливий, що споріднений з афектом. Вона говорила далі, лише зрідка, краєчком вуха прислухаючись до моїх зауважень, і слова її, скажу відверто, були напоєні такою чуттєвою насолодою, що я не зважуюсь тут віддати їх прямою мовою. Мені не дозволяють цього зробити співчуття, такт, людська делікатність, ще, мабуть, міщанське побоювання викликати в читача неприємне враження. Вона кілька разів повторювалася, намагаючись іще краще сказати вже сказане, що здавалося їй висловленим не досить виразно. 1 весь час ішлося про якесь чудне ототожнення людської цінності з чуттєвою пристрастю, весь час вона поверталася до нав'язливої, дивно спокусливої ідеї, що внутрішня цінність може проявлятися і реалізуватися тільки в жаданні, яке в неї справді набувало майже значення "цінності", й що спонукати його до такої реалізації — найбільше і найнеобхідніше щастя. Важко, майже неможливо описати той відтінок палкого, сумного, не дуже надійного вдоволення, якого в її устах набувало зміщування понять цінність і жадання; одночасно жадання ставало елементом найглибшої поважності, цілковито протилежним тому ненависному елементові "світськості", якому цінність, кокетливо заграючи, зраджувала себе, який був ельфічним, облудним елементом його оболонки, люб'язності і який належало відібрати в нього, відняти, щоб мати його самого, геть самого, в буквальному значенні цього слова. Приборкання люб'язності, перетворення її в любов — ось до чого йшлося, але одночасно й до чогось абстрактнішого, до чогось такого, в чому моторошно зливалися в одне думка і чуття: до уявлення, що протиріччя між фривольністю світськості і журною сумнівністю життя зникає в його обіймах, що ті обійми — найсолодша помста за страждання, якого те протиріччя завдає.