Поки всі дивувалися, тішились і поклонялися, я ловив Адріанів погляд, щоб побачити, яке враження на нього справила ця прикра балаканина, проте він відвів очі. Що ж стосується Рідезеля, то він геть розгубився.
— Пардон, — сказав він, — дозвольте… Бах, Палестріна…
Ці імена для нього мали ореол консервативного авторитету, а тут їх переносили в царину модерністського розкладу. Він співчутливо погоджувався — і водночас був такий схвильований, що навіть вийняв з ока монокль, від чого його обличчя втратило останній проблиск інтелігентності. Не краще йому було й тоді, коли Брайзахер забрів зі своїм культурно-критичним просторікуванням у царину Старого заповіту, отже, в царину свого власного походження, — торкнувся теми єврейського племені чи народу та його духовної історії, виявивши й тут вкрай двозначний, я б навіть сказав, нахабний і до того ж злісний консерватизм. Як послухати його, то занепад, одуріння і втрата всякого зв'язку з давнім і справжнім почалися так зарані і в такому шановному місці, що нікому й не снилося. Можу лише сказати, що в цілому його міркування були до неможливого сміховинні. Такі шановні для кожного християнина біблійні персонажі, як царі Давид і Соломон, а так само пророки з їхнім базіканням про Всевишнього на небі для нього вже були занепалими представниками позбавленої живого духу пізньої теології, що не мала ніякого уявлення про давню і справжню юдейську сутність народного елохіма232 Ягве і в ритуалах, якими служили цьому національному Богові чи, радше, домагалися його фізичної присутності в добу справжньої народності, вбачали тільки "загадку прадавніх часів". Особливо діставалося від нього "премудрому" Соломонові, він так нападав на нього, що чоловіки аж посвистували крізь зуби, а дами вражено охкали.
— Пардон! — сказав фон Рідезель. — Я, делікатно кажучи… Цар Соломон у своїй величі… Не могли б ви…
— Ні, ваша вельможносте, не міг би, — відповів Брайзахер. То був естет, знесилений від еротичних насолод, а щодо релігії — прогресивний йолоп, типовий для часів виродження культу дійово присутнього національного — Бога втілення метафізичної сили народу, в проповідь абстрактного, загальнолюдського Бога на небі, тобто народної релігії у всесвітню. Щоб переконатися в цьому, досить прочитати скандальну промову, яку він виголосив після побудови першого храму і в якій спитав: "Чи може Бог жити серед людей на землі?"— немовби все завдання Ізраїля не полягало в тому, щоб спорудити Богові житло, шатро і всіма способами дбати про його постійну присутність. А Соломон не соромиться проголошувати: "Небо тебе не вміщає, а наскільки ж менший дім сей, що я побудував!" Це порожнє патякання, це початок кінця, тобто виродженого уявлення про Бога, властивого складачам псалмів, у яких Бог уже остаточно засланий на небо і які настійно співають про Бога небесного, хоч П'ятикнижжя233 такого притулку Бога, як небо, взагалі не знає. Там він іде на чолі народу у вигляді вогненного стовпа, там він хоче жити в народі, ходити серед народу й мати свій стіл для заклань — щоб уникнути пізнішого, хиренного, гуманізованого слова "вівтар". Хто б міг подумати, що складач псалмів змусить Бога запитати: "Хіба я їм м'ясо биків і п'ю цапину кров?" Вкласти таке в уста Бога — це щось просто нечуване, зухвалий удар просвітництва в обличчя П'ятикнижжя, що чітко визначає жертву як "хліб", отже, як справжню їжу Ягве. Від цього запитання, а втім, уже й від порожньої балаканини премудрого Соломона всього лише один крок до Маймоніда234, буцімто найбільшого рабина середньовіччя, а насправді Арістотелевого учня, що примудрився "витлумачити" — ха-ха! — жертву як поступку Бога поганським інстинктам народу. Таким чином жертва з крові й жиру, що колись, присмачена пахучим зіллям, була їжею Бога, надавала йому тіла, робила його присутнім тут і тепер, для виспівувача псалмів стала вже тільки "символом" (і досі пам'ятаю, яким невимовно зневажливим тоном доктор Брайзахер проказав це слово); приносять у жертву вже не тварину, а — важко навіть повірити — подяку і покору. "Хто приніс у жертву подяку, — мовиться тепер, — той мене пошанував". І в іншому місці: "Найкращі жертви Богові — щире каяття". Одне слово, це вже давно не народ, і не кров, і не релігійна дійсність, а ріденька гуманістична юшка…
Ось взірець Брайзахерових висококонсервативних просторікувань. Вони були так само цікаві, як і огидні. Він без кінця торочив про справжній ритуал, культ реального, а не абстрактно-універсального, а тому й не "всемогутнього", не "всюдисущого" народного Бога як втілення певної магічної техніки, фізично не зовсім безпечної маніпуляції динамічного елементу, під час якої цілком можливі нещасливі випадки, катастрофічні короткі замикання внаслідок помилок чи необережного доторку. Сини Аарона померли, бо піднесли "не той вогонь". Оце і є нещасливий випадок, причинний наслідок помилки. Один чоловік на ім'я Уза нерозважно схопився за скриньку, так звані скрижалі, коли вона спадала з воза в дорозі, і відразу впав мертвий. Це також був трансцендентально-динамічний розряд, який виник через недбальство, а саме через недбальство царя Давида, що забагато грав на арфі і вже нічого не розумів, тому по-простацькому звелів покласти скриньку на воза, замість нести її на жердинах, як цілком обгрунтовано наказувало П'ятикнижжя. Давид якраз уже не менше за Соломона подурнішав, щоб не сказати здичавів, і не менше за нього втратив смак до первісного. Наприклад, він нічого вже не знав про динамічні небезпеки перепису народу і, влаштувавши його, призвів до важкого біологічного удару — епідемії, смерті як передбачуваної реакції метафізичних сил народу. Бо справжній народ просто не витримує такої механічної реєстрації, роздрібнення динамічного цілого на однакові, позначені номерами окремішності…
Брайзахера тільки втішило втручання однієї дами, яка, за її словами, й гадки не мала, що перепис — такий гріх.
— Гріх? — відповів він з перебільшено запитальною інтонацією. — Ні, в справжній релігії справжнього народу не існувало таких невиразних теологічних уявлень, як "гріх" і "кара" в їхньому чисто етичному причинному зв'язку. Ідеться про причинну залежність між помилкою і виробничою аварією. Релігія і етика стикаються лише остільки, оскільки ця друга являє собою занепад першої. Всяка мораль завжди була "чисто духовним" нерозумінням ритуального. Чи є щось жалюгідніше, дальше від Бога, ніж "чисто духовне"? Безлицим світовим релігіям лишилося тільки робити з "молитви" sit venia verbo, жебрання, прохання про помилування, "О Боже" і "Господи, помилуй", "Поможи", "Дай", "Пошли". Так звана молитва…