— Оце з граматики,— вів навмисно дуже голосно Дзюнька, щоб і мати чула,— а це з арифметики.
Оля записувала, а на Дзюньку дивилася так, ніби благала мовчки, щоб говорив тихіше. Проте хлопець вдавав, що й не розуміє нічого.
— Завтра на пришкільних ділянках працюватимем,— сказав правду.
— На яких це ділянках? — поспитала мати, обертаючись від печі.
— На пришкільних...
— Ти бач!.. Не піде вона завтра в школу, бо коли це ми поробимо все на своєму городі?
"І хто мене тягнув за язик про ті ділянки говорити!" — дорікнув собі Дзюнька. А вголос:
— Нехай приходить, бо правління колгоспу завтра даватиме премії тим, хто влітку на полі працював. І вашій Олі дадуть...
Ну, про завтрашній день він знову збрехав, а премії скоро таки й справді даватимуть, про це Ганна Остапівна казала недавно.
— Ну, добре, може, й прийде,— вже не так сердито обізвалась Півторакожушиха.
Оля вдячно усміхнулась Дзюньці, а він навіть і підморгнув їй: мовляв, знай наших! Я, мовляв, такий, що кого хочеш можу задобрити й власкавити, кого хочеш можу кругом пальця обвести! Захотів — Гаркавого перехитрив, захотів — із Одарки покепкував.
Оля повеселішала. Запитала, що там у класі сьогодні коїлось.
— А що? — відповів Дзюнька.— Гаркавий, як завжди, спізнився, а тоді ще й розлив чорнило на книжки.
— Хіба з такого толк буде? — втрутилася Півторакожушиха.— Ото ходить у школу, батькові чоботи рве, а потім одна дорога — до худоби...
"І треба ж було мені за Гаркавого згадувати!" — знову дорікнув собі Дзюнька. А вголос:
— Хіба в Олі своєї голови на плечах нема?
— Голова є, але нехай не чужим розумом живе, а своїм.
— То чого ви їй свій розум у голову вбиваєте?
— Ти бач його! — скрикнула Півторакожушиха і схопилася за рогач: — Ану, геть із моєї хати!
— Не піду! — сердито буркнув Дзюнька.— Я не до вас прийшов.
— А ну, забирайся!
І замахнулась. Проте Дзюнька спритно схопив обома руками коцюбилно. Півторакожушиха до себе смикав, а він — до себе. Вона туди, а він сюди. Оля побіліла з переляку, звелась біля столу — й ні слова.
— Пусти!
— Не пущу!
— Ти чого прийшов чужу дитину а розуму зводити?
— То ви зводите.
— Пусти коцюбу, не твоя.
— А ви чого за неї вхопилися? Думаєте, що в своїй хаті, то вже й розмахувати нею можна?
Оля мовчки спостерігала за ними, а сама все дужче полотніла. Дзюнька подумав, що тепер їй неодмінно перепадуть духопелики од матері, і вирішив якомога швидше тікати. Підступив до дверей, а тоді вже пустився коцюби й чкурнув надвір.
— Хіба тепер діти? — кричала Півторакожушиха.— І чого їх тільки вчать!
"Це добре, що не було Півторакожуха,— подумав Дзюнька.— А то з двома мені не впоратись. Але... сам Півторакожуха не такий уже кепський дядько. Він би пе став хапатись ні за коцюбу, ні за рогачі, дядько спокійний, із ним можна умовитись. Ех!.."
Стало на душі кисло, наче дичок об'ївся. І треба ж було з тією Півторакожушихою заводитись! Тепер вона йому дороги не дасть, а Олі дістанеться — це вже неодмінно. Але Дзюнька завтра все розповість Ганні Остапівні, там уже вчителі нехай що хочуть, те й роблять, навіть на батьківські збори викликають Півторакожушиху, а коли збори не поможуть, то в сільраду.
Ех-хе-хе-хе!
І раптом зовсім близько — постріл! Дзюнька аж присів із несподіванки. І — собаче скімління. Та це ж, мабуть, отой Гунька знову неприв'язаних собак стріляє. І хто дав йому таке право? Якщо собака не на ланцюгу, якщо бігає — то вже й стріляти треба?
Дзюнька, цікавий та сердитий, пішов на той постріл. Зненацька з-за тину вискочило чиєсь руде щеня, і зразу ж — ще один постріл. Ну так, ніби в Дзюньку цілилися! Знову присів, перелякано обмацуючи свої руки, ноги. Тут побачив Гуньку що вийшов із завулка,— зразу ж заголосив:
— Ой-ой-ой-ой!
І тримався обома руками за ліву ногу. Гунька підійшов ближче, недовірливо глянув на хлопця.
— Чого кричиш? — спитав похмуро.
Дзюнька, побачивши над собою побите віспою обличчя, синюваті безкровні вуста, ще голосніше заойкав.
— Так я ж не в цей бік стріляв!..
Дзюнька спробував підвестись — і вдав, що не може. Тут надійшло кілька жінок і, нічого не тямлячи, нахилились над хлопцем.
— Ой-ой-ой! — голосив він, нагинаючись до землі й ховаючи свої очі.
Ну, тут жінки й затіяли:
— Хлопця скалічив!
— Як же воно, кривоноге, на світі житиме?
— Де це видано, щоб ціляти в собак, а людей калічити?
— Господи, як же його рятувати?
— Добре, що не в голову, а могло б і в голову!
Гунька пробував виправдовуватись, але ніхто й слухати не став. Бо нащо його слухати ? Всі люди як люди, той має в колгоспі якусь роботу, той біля ставу, той на кар'єрі, а це хіба робота — собак стріляти? Встид і страм таким людям! Узяв рушницю й за собаками гасає! Встид і страм!
— Та я не в той бік стріляв!
— О, бачили такого? Стріляв у один бік, а полетіло в другий. Хіба можна такому рушницю давати? Він і худобу повбиває, не тільки гусей та курей.
— Ой-ой-ой! — не вгавав Дзюнька, тримаючись за ногу та не підводячи погляду.
Вони знову почали сваритись між собою, а тим часом Дзюнька, виждавши слушну мить, чкурнув через дірку в тині на чужий город, так що вони й не помітили. Проповз трохи між соняшниками, а потім приліг і почав прислухатись.
— Де ж воно поділося? — поспитала раптом котрась жінка.
— Ай справді?
— Мабуть, на небо полетіло ваше підстрелене,— сердито буркнув Гунька та й почвалав провулком, вигупуючи чоботиськами.
А жінки йому навздогін:
— О, чули? Він знову за своє!
— Стріляє туди, а летить сюди.
Дзюнька засміявся тихцем. Гарно ж він обдурив усіх. Давно треба провчити цього мисливця, а то скоро в селі жодного собаки не зостанеться. І хто йому таке право дав?
Але пора й додому квапитись, бо може влетіти і від батька і від матері. Уроки давно закінчились, йому ще йти і йти до своєї хати, а на дорозі хіба ж такі пригоди ще можуть трапитись? До вечора чи й добереться...