Білко старанно виловлював бліх у себе на нозі. Я ж як умів ялозив йому дьогтем поранене в запеклих сутичках вухо. В ранку мухи поклали яєчка, і там незабаром закопошилась черва. Я вже знав,— навчився від мами,— що належить робити в таких випадках, отож приніс мазницю і пустив в ужиток квач і дьоготь. Білко прихильно і вдячно ставився до моїх заходів. Ще б пак!..
Було зовсім тихо й спокійно. І враз бовкнув, як у церковний дзвін, сусідський Сірко. За ним заверещала губенківська Розька, завалував Гусаків Рябко. Білко дав спокій блохам, підвів голову, одну мить прислухався, потім різким порухом одкинув мою руку з квачем. Через якусь секунду він був уже за ворітьми, де долучив свій азарт до шаленої гавкітняви, яку зняли собаки нашого закутка.
Картина була тривожна й незвична. Посеред вигону лежить якийсь чоловік, прикривши голову полою свитини. Лежить нерухомо. Ефект цієї нерухомості разючий. Не добігши кілька кроків до вкритої полою людини, Білко наш спинився так напруго, неначе його відкинув назад туго натягнутий шнур.
Життя в ті часи було побудовано так, що з селян не знущався тільки той, хто цього не хотів. Не було людей, які стояли б на нижчому щаблі, ніж селяни. Постійні кривди, напасті, несправедливості зробили селянина обережним, недовірливим, адже майже в усьому він вбачав силу, ворожу собі.
Отож хтось там лежить, навколо валують собаки... Помер чи прикинувся мертвим? Може, п'яний спить? У всякому разі хапатися нічого, усе в свій час з'ясується й само.
Тим часом собаки вже аж нестямляться.
Перші за ворота вибігли хлопці; он і дівчатка між ними; витираючи руки полою, стоїть біля хвіртки сусідка, яку звуть Ганна Коза. І так біля кожного двору.
Собаки — надриваються. А хазяїни — не спішать.
Нарешті аж там, біля четвертого двору, замигтіла постать парубка, якого на кутку звали Дмитро Чудушта — це він маленьким так казав на подушку. Та Дмитро — не робить погоди. Це споконвічний шукач, із тих, хто здобуває вищу освіту коло волячих хвостів у якономії.
А там он стоїть Іван Калюжний-Сіренький. Він так само без ваги, бо теж шукач, тільки не в якономії шукає, а в місті, в Чер-вонограді, на самій горі, в саду. Той сад — веселе місце. Там щовечора городяни гуляють, а щоб їм було весело — в саду грає духова музика. Те, що вони грають, називається вальсами. Отже, той сад розташувався на Червоноградській горі; село наше лежить у долині, біля річки, що оперезує гору. Тому звуки музики з саду долітають аж до нас у двір; не всі коліна вальсів — все ж далеченько, а тільки окремі уривки музики і боже! — якої ж хорошої. Там ото разом з нашим батьком і шукає Іван Сіренький. І не хазяїн він, і не гольтіпака, як і наш батько...
Після Івана Сіренького коло хвіртки виріс Олексій Іванович Безродній. Це — хазяїн. Цей ніде не шукає нічого. На землі сидить. А що своєї мало, то нестачу доорендовує у маєтку. Він ще носить полотняну пару. Комірець його вишитої сорочки зав'язується червоненькою стрічечкою. В полотняному вбранні своєму він священнодіє лише у себе в дворі. Коли з двору виходить — одягає свитину, яку в нас на кутку чумаркою називають. Стоїть біля хвіртки він у своєму домашньому полотняному вбранні, отже, ще по той бік тину, отже, у себе в дворі, отже, ще без чумарки. А коли б чумарку одягнув, то це значило б, що хазяїн зібрався з двору.
І другий хазяїн вигулькнув з хвіртки. Це Купріян Якович. У нього теж є чумарка. У Олексія Івановича полиняло-шоко-ладна на колір, а в Купріяна Яковича чумарка строго невизна-ченого кольору. їй уже літ із сорок, ще парубком справив, як у батька жив. А той, нівроку, заможний чоловік був: і воли мав, і овечки, і млина-вітряка, і чоловік з шестеро хлопців. Коли виросли, поділив усе добро своє межи ними, то собі залишив тільки півдворища. Отже, Купріян Якович хазяїн лише за інерцією. У нього теж чоловік шість народу. Менші вивчають хвостову проблему в маєтку, найстарших два — у солдатах. Як і що він буде між синами ділити, навіть і бог не знає, шахів-ський; чужий, може, і знає, а шахівський — ні, бо теж малодо-свідчений. Та що він, крім отих чумарок, і бачив тут?!>
Отже, вже дві чумарки коло хвіртки. Згодом їх стане три, чотири, п'ять. Та й усе. А то піджачки: і черкасинові, і люстринові, а то й просто ситцеві сорочки, "крамні", як казали на них. Коли полотняна сорочка, то це з хазяїв; коли ж ситцеві, то з шукачів, з тих, що шукають найбільш на млинах, на олійні, на залізниці, на елеваторі. Правомочними в громаді є лише хазяїни та ті шукачі, що мають свою хату і в хаті повний набір полив'яних мисок, а також ротів і ротиків. Голосистих дівчачих і щербатих хлоп'ячих. Інші шукачі належать до "шантрапи", і громаді однаково — є вони в селі чи нема.
Собаки тим часом валують і валують, аж захлинаються. Біля хвірток уже Каленик Іванович Захожай, його син Іван. Іван теж шукач, отож гольтіпака. Біля хвіртки також і Йван Коломиєць, і Йван Чорненький, і Йван Корнійович; цей — колишній хазяїн, ще як батько був живий. Вийшов і дід Гусак — ні хазяїн, ні шукач. Ще один Іван — Некрій; брат його Андрій. Крім них — Сенченко Юхим. Ці всі — в ситцевих сорочках, у будень. У свято одягають черкасинові піджаки і йдуть до церкви. Співати. Всі добре співають і до своїх заробітків у місті мають від собору по п'ятдесят копійок за кожну службу. Між іншим, хазяїни ще вірять у бога, а "шантрапа", шукачі — ні. Ті щоранку і щовечора моляться богові, а ці — чорті-що: цигани не цигани, турки не турки! Якось там перехрестить лоба, позіхне і, промовивши майже мусульманську формулу "Боже милостивий, боже праведний, прости мене, грішного" V перекидається набік.
Жінок у релігії приваблювало церковне торжество, а головне — арена, де вони могли б на людей подивитися і собі показати свій гардероб, бо шахівські жінки наскрізь жінки. Ніхто й ніде так не міг одягатися пишно, як вони; ніде і ні в кого не було таких запаморочливих запасок, таких лиштов ка сорочках, таких вишитих рукавів, таких брівок, таких перлових зубеняток, таких щічок, що їх малював ніби сам Рафаель2. Тож у церкві, крім моментів возвишених, на громаду віруючих обрушувались ще блискавичні удари отих надбожественяих. брівок і оченят: карих, блакитних, дівчачих і відьомських. Еге ж, відьомських. Є серед них такі, що вловлять парубочу душу і граються з нею, як кицька з мишею. І не кажуть "так", і н кажуть "ні!". Жінки, звичайно, прикрашають людські купки біля хвіртки, але тільки як глядачі, бо ніяких прав у громаді не мають. Тому і у валуванні собак на вигоні вони не вбачають нічого, крім театрального видовища.