Перепілка в житі — радість.
В пшеницях волошки — смуток.
Ворон з ріль — печаль.
Гей, ти, коню, вибий іскру!
Вибий іскру! Кинь утому!
На звороті, на крутому,
Нам не личить жаль.
Погоріла синь — на грози.
Посмутніла даль — на сльози.
Миготить — на кров.
Друже, друже! Геть з журбою!
Народились ми для бою.
Нам іти разом з тобою
Прирекла л ю б о в.
Млою ворог? — В б л и с к а в и ц ю!
Хто суддею? — В грізну к р и ц ю!
Щоб на світ благословиться,
Став наш день і час.
По боях і клекотінні
Встане день в яснім цвітінні.
І прийдешні покоління
Пригадають нас.
Перепілка в житі — ніжність.
В пшеницях волошки — д у м а.
Мак червоний — кров.
Друже, друже! Геть з журбою!
Народились ми для бою.
Нам іти разом з тобою
Прирекла любов.
1926 р. Батурин
В ДАЛЕЧІНЬ
Кузня вибігла на гони.
В кузні молот зрання дзвонить,
Дзвонить — раз!-бий! — так! —
У горнилі мак червоний
І полями мак,
І — ген
мак.
Станем, коню, путь далекий.
Чуєш, коню, орлій клекіт?!.
Над розлогими полями,
За терпкою далиною,
Переможний орлій клекіт
Чи догонимо з тобою?
День хмарніє, хмурить брови...
Посіклись копита д'крові.
Посіклись копита д'крові,—
Позбивалися підкови.
Обносилась дивна збруя.
Нас минають подорожні.
Скарги тут ніхто не вчує
І молитва — згук порожній.
Станем, коню, станем. Д'крові
Позбивалися підкови.
Коваль вийде — коваль чорний,
Помічник його моторний,
Вийде, гляне, скаже слово,
Зробить все з важким спокоєм.
Вдарить молотом — готово! —
Стисне мужньою рукою.
На прощання скаже слово...
Нумо, коню! Чуєш клекіт?
Разом станемо до бою.
Перескачем путь далекий —
Час догонимо з тобою.
Нас не спинить біль утоми,
І вантаж не зломить спини.
Ми маленькі, сірі "гноми" —
На розпутті долю спиним...
Половіють сині гони...
В кузні молот дружньо дзвонить,
Дзвонить — раз!-бий! — так! —
У горнилі мак червоний
І полями мак,
І — ген
мак.
1926 р., Київ
ЧОРНОЗЕМЛЯ
Набрав у пригірщ повно... яка пухка і тепла!
Ну хто це там сказав, що можна розлюбить,—
Як десь коваль невтомно в весіннім дзвоні клепле,
По ріллях сонце йде — пускає голуби.
— Ну, здрастуй, чорне поле, і ти — старенька вербо!
Я ось прийшов... А знаєш:
ти — ніби не така...
Прийшла на шлях широкий і ти стрічати весну
І виглядати гуси з блакитного ставка.
А пам'ятаєш:
осінь... і плач в баюрі колій...
Здавалося, що вчасно б зависнуть на дротах.
Го-го, яка дурниця... Глянь:
ластівки і повінь
І плуг на скиби скибу так смачно наверта.
От взяти б просто цупко у нього з рук чепіги
Й, поки то буду дома, пройтися б разів п'ять...
Стрибками сонце босе за жайворонком біга,
І хутори далекі за маревом мигтять.
І крикнув так, аж млосно... аж відгукнулись балки...
Простіть, що ніби п'яний, що ніби троглодит,—
Це я утік від бруку туди, де бігав змалку,—
А ледь було не звик там і киснуть, і нидіть.
Моя руда свитина якраз до масти нивам,
А кострубате слово — як скиби грубих ріль...
Я знаю: тут з засіву напевне будуть жнива
І просте сіре слово не здасться на кукіль...
Прийду —
старий розкаже, як скрутно було взимку,
Як, зовсім захарчований, схудав мишастий кінь...
А проліски надійно кивнуть, такі манінькі,
І голубі, як чиста весіння голубінь.
Загати... купи гною... і верби у намисті...
На причілку дітвора:
"А діться — журавлі...
І гу-у-у-си..." —
й засміються, такі брудні і чисті,—
Мої маленькі друзі, колеги на землі.
Вже скоро сіять... Будемо,— так весело і просто...
А слідом вітер лащиться і грак на борозні.
Ге-ей...
Яка дитина,— не схожа трохи зростом,
Ну, а хіба мудрить?..
Хіба мені?
Набрав у пригірщ повно —
така пухка і тепла...
Ну хто це там сказав, що можна розлюбить?..
На зорі десь коваль в весіннім дзвоні клепле...
По ріллях сонце йде — пускає голуби.
ВЕЧІР ЗИМОВИЙ
Конає день на золотих ножах...
Холодне сонце кулею підбите,
Немовби око вилізло з орбіти,
Печальне око в золотих сльозах.
Іду снігами і не чую ніг...
Ввижається:
ромашки білі-білі...
Весінній шум...
Качата пролетіли
Десь на озера...
Крики перепілок
В житах...
Зирнеш: навколо — сніг і сніг.
А то лиш шум, а то вітри в дротах
Та пси голодні в дальніх хуторах.
Стара верба про славне літо снить.
В снігах печаль, в снігах така утома...
Не заздрю тим, хто в час такий
не вдома,
Тим, хто родився
тільки для весни.
1927
КАНІВ
Ліловий степ. Пустеля вод широка.
Убогих нив латки і комишів рябінь.
Іржа хаток, похилених в журбі.
А над усім — на кряжі голубім
Печаль очей великого пророка.
Ніхто ніде — лиш цвіркуни та вітер.
Ніхто ніде — лиш луки та яри.
І хмурить чоло, шапкою накрите,
Забута постать глиняна з гори.
Чого ж хмурний, понурий? Що жалієш?
Що слава розмінялася в словах?
Що хутори задрипані німіють
І няньчать злидні, як в минулих днях?
На "зломі двох епох" — в хвості, в болоті,
Щоправда, тяжко скинути горба.
Ніяк гарба прогресу в рабськім поті
Не зрушить злиднів давнього раба.
Та все ж іде, гряде урбанізатор.
Прийде — розставить дивні комини.
На твоїм місці буде елеватор,
Дніпро замкнуть у шлюзи, як в штани.
Індустрія!.. Електрика!.. Машини!..
Нащо ж сади тут, люди, солов'ї?
Машини, брат, симфонію розчинять,
Поб'ють в диму цю вигадку гаїв.
Гуде мотор десь, протинає обрій —
То в новий день новий пророк гряде.
Ліловий степ, понурий і холодний
У млу, як ти, повив чоло бліде.
Йде вік новий, у панцери закутий.
Твій вік давно, одспіваний, пропав.
Мабуть, тому ти глиняний, забутий
І пилом днів, мов попелом, припав.