— Я теж, — хитнув головою Вітасик. — Хто ж усе-таки він такий?
— Не знаю… Може, й злочинець. Хоча… чогось мені не віриться.
— Мені теж. Але… Якщо все-таки… і якщо він попросить, щоб ми йому допомогли… Злочинці, ти ж знаєш, іноді використовують пацанів… Що робитимемо?
Женя знизав плечима:
— Не знаю… Побачимо по ситуації.
— Мені б не хотілося бути стукачем.
— А мені б, думаєш, хотілося?.. Але й допомагати злочинцям не дуже приємно. — Хто говорить…
— А мені все-таки здається, що він не злочинець.
— Мені теж…
Повернулися тато й дід.
— Ледве додзвонилися, — сказав дід. — Мобільний зв'язок тут зовсім поганий.
— Я вже думав, що комусь із нас доведеться їхати, — мовив тато. — Хоча мені й самому вже цікаво, що ж це за такий Нолик і чого він хоче.
— І мені цікаво, — усміхнувся дід.
— Тільки ж ви не… — насторожився Женя. — А то все зірветься.
— Та ні, ні, не бійтесь, — заспокоїв тато.
— Що ж ми — не розуміємо, чи що? — зняв руку догори дід. — Усе розуміємо! Ми здаля спостерігатимемо. Для страховки. Про всяк випадок…
— Ні-ні-ні! — замахав руками Женя. — Ні в якому разі!
— Та мало що може бути! Хлопці! Ви не жартуйте, — насупив брови дід.
— Ні-ні! Не треба! — вперто сказав Женя.
— Ну, добре, — примирливо поклав йому руку на плече тато. — Ми станемо біля хати секретаря сільради, що проти церкви. Коли що — кричіть, ми почуємо.
— Тільки не ближче.
— Гаразд.
І от наблизилася десята…
З вулиці біля церкви горів на стовпі ліхтар. А за церквою на цвинтарі — темрява непроглядна. Вечір був хмарний, небо беззоряне. Але те, що проти церкви біля хати секретаря сільради стоять тато і дід, вселяло впевненість. І хлопці сміливо йшли у ту темряву, орієнтуючись по пам'яті і навпомацки. Минули густі кущі. Он уже бовваніє склеп. Вітер, що був знявся, коли вони підійшли до цвинтаря, раптом вщух. Запанувала якась неприродна, дзвінка тиша. І враз вони почули з темряви негучний голос:
— Привіт! Ви таки хлопці надійні. Не вмикайте ліхтарик, не треба.
— Чому? — спитав Женя. Не стільки по суті, як для того, щоб подати голос. Було якось моторошно слухати, не відповідаючи.
— Не треба, — не пояснюючи, повторив невидимий Нолик.
— Ну, гаразд, — сказав Женя, хоча йому дуже хотілося увімкнути ліхтарик, який він стискав у руці. — А що таке? — подав нарешті голос Вітасик.
— Готується страшний злочин, — сказав Нолик.
— Де? — відчуваючи холод у грудях, спитав Женя.
— У Троянді.
— Звідки ти знаєш? — тремтячим голосом спитав Вітасик.
Нолик не відповів, а сказав:
— Я думав попросити того Шурика, але він ненадійний. Хоча до злочину стосунку не має, імпульси ідуть звідти. Треба щось зробити, тому що буде багато жертв.
— Треба, мабуть, негайно заявити в міліцію, — сказав Вітасик.
— Я не знаю, про що заявляти, — зітхнув Нолик.
— Як?! — здивувався Женя.
— Та й міліція, мабуть, не зможе нічого… — знову зітхнув Нолик і раптом схвилювався: — Ідуть! Двоє! Тікаю!
Врешті, все сказав… Думайте самі. Прощайте!
І хлопці враз побачили, як на тлі прояснілого неба над темною громадою дерев майнула і зникла тінь.
Якусь хвилю хлопці мовчали, прислухаючись. Потім Женя увімкнув ліхтарик. Біля склепу нікого не було.
— Ой! Дивись! — вигукнув раптом Вітасик. — Ану, посвіти сюди!
У траві біля склепу стояли кросівки Нолика — яскраві, червоно-сині, з білою оторочкою. На товстій підошві Вітасик нахилився, хотів підняти і… не зміг.
— Що таке? — спитав Женя і теж нахилився, взявся рукою. — Тю! Вони що — прибиті чи смолою приклеєні?!
Підняти кросівки з землі було неможливо. І раптом ліхтарик згас. Женя його не вимикав. Ліхтарик згас сам. Хоча Женя вчора поміняв батарейки. І вмить хлопців охопив страх. Вони обидва мимоволі скрикнули.
— Що таке? — почувся з-за кущів схвильований голос діда.
— Де ви? Ідіть сюди! — вигукнув тато. — У нас чогось ліхтарики не працюють.
— І… і у нас, — пробелькотів Женя.
— Слухайте, у мене якийсь шум у голові дивний, — сказав дід.
— І в мене, — признався тато.
— І в мене!
— І в мене! — наче луна прокотилася, повторили хлопці.
— Ходімо звідси! — скомандував дідусь. — Хутко!
Розділ XIII
Боря дає характеристики
Прізвище Борі Ультразвука було Кучкін. Цю інформацію капітан Горбатюк одержав, коли обідав у ресторані "Центральний". Але та інформація виявилася зайвою. Позаяк Бориного прізвища у Троянді ніхто не знав. А от прізвисько Ультразвук і те, що він офіціант із "Центрального", либонь, знали всі. І перший же дядечко, лисину якого прикривала носова хусточка, зав'язана з чотирьох кінців на вузлики, дізнавшись після короткої розмови, хто такий Кучкін, радісно вигукнув:
— А! Боря! Ультразвук! З "Центрального"! Так би й сказали. А то "Кучкін", "Кучкін". Аякже! Он його палаццо. Край води. З особистим причалом. І фамільним прапором на вежі. Хто ж його не знає!
Борине "палаццо" було справді примітне. З червоної клінкерної цегли, з балкончиком, із зубчастою вежкою на даху, над якою справді маяв невеликий синьо-голубий прапорець з намальованою на ньому пляшкою. Біля дощатого причалу погойдувався на воді моторний човен. А посеред двору стояв довгий новий автомобіль, і коло нього порався високий сутулий молодик, любовно протираючи лискучі деталі ганчіркою.
"Справді схожий на знак запитання", — подумав Горбатюк.
Побачивши незнайомих, Боря завмер і, схиливши по-собачому голову набік, дивився на них круглими собачими очима.
— Добридень, Борисе Івановичу! — якомога люб'язніше привітався капітан Горбатюк.
— Драстуйте! — кивнув капітан Попенко.
Боря щось відповів — вони не розчули.
Капітан витяг із кишені посвідчення і, розгорнувши його, показав Борі — нишком, так, щоб не бачили сусіди.
— Якщо можна, зайдемо в хату, щоб не привертати уваги сторонніх, — тихо сказав Горбатюк. Справді, з сусідніх садків уже повитикалися цікаві голови на довгих шиях.
Боря знову щось сказав — і знову вони не розчули.
— У хаті таки краще, — мовив капітан Попенко. — І звук не так губиться.
Боря був блідий як стіна, очі його полохливо бігали. Але він не зрушив з місця.
— Візьміть себе в руки, — зовсім тихо сказав Горбатюк. — Треба поговорити.
Нарешті Боря ворухнувся і, ледве ступаючи задерев'янілими ногами, пішов до дверей. Капітани рушили за ним.