Для домашнього огнища

Сторінка 16 з 45

Франко Іван

Капітан згадував Анелині листи, писані, особливо в остатніх роках, з найбільшим супокоєм, холодно, трохи навіть купецьким або репортерським тоном, розумно і ясно; той холодний тон набирав тепла, і красок, і живості тільки в тих уступах, де була мова про дітей і про нього. Ні, жінка, духово недужа, жінка з психічною хоробою не була би в силі писати такі листи, і то так часто і правильно. Може би, якийсь час могла утаювати свою хоробу, але швидше чи пізніше мимо її волі і без її відома її хоробливий духовий стан був би проявив себе якимсь словом, якимсь логічним скоком, якимсь реченням або оповіданням. Капітан напружував свою пам'ять та не міг знайти нічого такого, що би вказувало йому в жінчиних листах якусь хоробливість, хоч читав їх з великою увагою і перечитував по кілька разів.

Він любив Анелю всею душею, з молодечим запалом, особливо тепер, по повороті з Боснії; чув, що певність її хороби була би для нього страшним ударом, та проте, совісно розбираючи свою душу, чув, що не скривав би перед собою ані найменшого спостереження, яке би свідчило про її хоробу. Та таких спостережень у нього не було, крім тих загадкових припадків під час його оповідання про барона Рейхлінгена. Про барона! Якась тривожна болюча думка мигнула в капітановій голові. Чи ж мав би існувати якийсь зв'язок між тим оповіданням і Анелиними нервовими припадками? І який? Чи мала би на дні її душі скриватися справді якась історія з бароном? І яка? Але ні, се не може бути! Анеля так щиро, так спокійно, без ніякого замішання, з такою дитячою невинністю впевнювала його, що ні про яку історію нічого не знає, що противне припущення було би злочином, святотатством, сповненим на його любові, на його домашнім щасті. Ні, ні! Між оповіданням про Рейхлінгена і Анелиною хоробою нема ніякого зв'язку! Інакше мусив би припустити, що вона бреше, грає комедію, і то грає з незрівняніш майстерством. Сама думка про се наповнювала його обуренням, тривогою і обридженням, і він відтручував сю думку від себе всею силою своєї любові... А втім, яка ж би се могла бути історія, що сама згадка про неї могла би проняти Анелю таким переляком? Капітанова думка жахнулася летіти в безодню огидних здогадів, де надто не було ніякої надії зловити якийсь конкретний факт. Ні, ні, ні! Анеля була недужа, небезпечно недужа, тим небезпечніше, що стан і причини її хороби були зовсім загадкові. Треба буде якнайсквапніше засягнути лікарської поради, а тим часом робити все, що можна, щоби вдержати її душу в спокої, оминати непотрібні подразнення, достарчувати їй розривок, чинити приємність. Поперед усього треба сповнити її бажання і написати просьбу до коменди, щоби увільнила його від служби. Вона майже випхнула його, щоби писав ту просьбу. Очевидно, її гаряче наставання на те, щоб він якнайшвидше виступив зі служби, є не що, як тільки наслідок її хороби, є прояв якоїсь манії, і він, капітан, так швидко служби не покине. Та написати просьбу можна зараз. В разі потреби можна буде сказати їй, що просьба вже подана; а втім, хто знає, чи при її хоробливім духовім стані завтра вже не вирине у неї бажання, зовсім суперечне з отсим нинішнім?

Отак розміркувавши, капітан виняв із столика папір, перо, чорнило і написав просьбу після всяких приписаних форм. З тим документом поспішив до жінки, щоб їй показати його і дати доказ, що сповнив її бажання. Зустрівши в салоні Юлію, що на його вид відсахнулася перелякана і знітилася, мов зловлений заєць, капітан, не придивляючися їй ближче, був вдячний случаєві, що піддав Анелі товаришку, і наважився не пустити Юлію так швидко додому.

— А, тітка Юля! — скрикнув радісно, наближаючися до неї і цілуючи подану руку. — Як же пані поводиться? Чому ж то пані не були ласкаві відвідати нас іще вчора вечір? На, Анелечко, отсе той документ, про який ми говорили. Прочитай його, як тобі сподобається.

І, вручивши Анелі просьбу, обернувся знов до Юлії. — Що ж то, чому, пані, не сідаєте?

— Хочу йти. Я тілько на хвилечку забігла до Анелі.

— Те, те, те, те! Хочу йти! Навіть, пані, про се не думайте! Зараз мені роздягайтеся з пальта і капелюха!

— Пане капітане! — благаючи, обернулася до нього Юлія. — Прошу на мене не напирати. Слово даю...

— Але що там мені! — кричав капітан, майже силою знімаючи з неї пальто. — Ніяких таких слів не слухаю. Молоді і гарні вдови не мають ніякого голосу і повинні слухати чужого мужа, коли не мають свого власного. Кладу арешт на паню добродійку!

— Га, коли вже не може бути інакше, — з резигнацією мовила Юлія, скидаючи капелюх, — то що маю, бідна, діяти? Лишуся ще тут, та не довше десяти мінут.

— Що се? Бунт? — добродушно кричав капітан. — Нехай мені пані не важаться ламати субординації! Прошу слухати, який буде виданий розказ денний. Лишаються пані у нас з обов'язком брати участь в конверсації! Ззімо разом обід, вип'ємо чорну каву, відпочинемо крихітку, забавляючися оповіданням історій веселих і забавних, а тілько потому розпустимо вітрила і попливемо — я на широкі води військово-суспільного життя, а пані до своєї тихої вдовичої пристані. Halt!* Ніякої опозиції, ніякого протесту! Так наказано і так мусить бути!

Юлія з нефальшованим переляком слухала капітанових слів. Його товариство здавалось їй вельми прикрим і турботним. В цілій її скуленій і благаючій поставі було видно сердечне бажання видобутися якнайшвидше з сього дому, сховатися перед могучим і енергічним голосом, перед допитливим поглядом капітановим. В його присутності чула себе безсильною, безвладною і безрадною. Обернулася до Анелі.

— Анелечко, серденько моє! Проси пана капітана... Виясни йому, що се для мене неможливе, даю слово, попросту неможливе!..

— Нічого, нічого! — перебив їй капітан. — Пропало. Ось Мариня йде з завідомленням, що обід уже готовий. Правда, Мариню? — мовив капітан до служниці, що власне показалася в дверях.

— Так, прошу пана, обід готовий, — мовила Мариня.

— А діти прийшли? — запитала Анеля.

— Так, прошу пані. Гриць забавляє їх своїми оповіданнями. Він такий смішний.

— Значить, тепер уже ані мови нема про втеку! — радісно мовив капітан. — Правда, Анелечко, що вже тепер отсю тітусю не пустимо?