Для чого людині серце

В гус­то­му-пре­гус­то­му лі­сі, де май­же ні­ко­ли не по­яв­ля­лись лю­ди, жи­ло по­між ко­рін­ням де­рев плем­'я де­рев­'я­них чо­ло­віч­ків. Весь свій вік — а жи­ли во­ни ду­же дов­го — чо­ло­віч­ки оті ні­чо­го не ро­би­ли, бо їм не тре­ба бу­ло ні їс­ти, ні пи­ти, ані зо­дя­га­ти­ся: во­ни ж бу­ли де­рев­'я­ні, і най­лю­ті­ший мо­роз не міг їм дош­ку­ли­ти.

Весь день бі­га­ли во­ни по зем­лі, за­ла­зи­ли на де­ре­ва, не зна­ю­чи й са­мі, чо­го во­ни хо­чуть. Во­ни не ма­ли сер­дець, то­му не мог­ли ні лю­би­ти, ані не­на­ви­ді­ти, не зна­ли, що та­ке ра­дість чи гнів, злість або спів­чут­тя. Як­що й трап­ля­лось яко­мусь чо­ло­віч­ко­ві че­рез влас­ну не­о­бе­реж­ність зір­ва­ти­ся з ви­со­ко­го де­ре­ва та зла­ма­ти хре­бет, реш­та від­ра­зу ж збі­га­ла­ся, тов­пи­лась дов­ко­ла ньо­го, трі­ща­ла де­рев­'я­ни­ми го­ло­са­ми, вер­ті­ла дов­го­но­си­ми го­ло­ва­ми, але й це ви­до­вись­ко їм ду­же швид­ко наб­ри­да­ло, і во­ни роз­бі­га­ли­ся, за­ли­ша­ю­чи сво­го то­ва­ри­ша дог­ни­ва­ти на неп­ри­віт­ній лі­со­вій зем­лі.

Їх не лю­би­ли зві­рі, бо во­ни час­то ки­да­ли­ся із со­сен гос­три­ми шиш­ка­ми — не із злос­ті, зви­чай­но, а прос­то то­му, що їм ні­чо­го бу­ло ро­би­ти. Не­на­ви­ді­ли пта­хи, бо чо­ло­віч­ки руй­ну­ва­ли їм гніз­да, ви­ки­да­ли до­до­лу яй­ця, щоб по­ди­ви­тись, як во­ни роз­плес­ка­ють­ся, впав­ши на зем­лю. І то­му ні зві­рі, ні пта­хи не за­би­ва­ли­ся сю­ди, а як­що, бу­ва­ло, й зас­ко­чить якийсь не­о­бач­ний за­єць, ря­ту­ю­чись від вов­ка чи ли­си­ці, то від­ра­зу ж на­ма­га­єть­ся виб­ра­ти­ся звід­си.

Тож зро­зу­мі­ло, як бу­ли зди­во­ва­ні усі чо­ло­віч­ки, ко­ли в їхньо­му во­ло­дін­ні по­я­ви­ла­ся не­ве­ли­ка дів­чин­ка. Во­ни б, мо­же, й не по­мі­ти­ли її, але дів­чин­ка весь час ко­гось гу­ка­ла, а по­тім сі­ла під сос­ною і зап­ла­ка­ла. Чо­ло­віч­ки від­ра­зу ж збіг­ли­ся до неї, при­ча­їв­шись за ко­рін­ням де­рев, по­ча­ли її роз­див­ля­ти­ся.

— Що то? — вра­же­но за­пи­ту­ва­ли од­ні, по­мі­тив­ши, як із очей дів­чин­ки ка­па­ють сльо­зи.

— То, ма­буть, дощ, — від­по­ві­да­ли ін­ші.

Вреш­ті один із них, най­ці­ка­ві­ший та най­хо­роб­рі­ший, не ви­три­мав, вий­шов з-за ко­ре­ня.

— Дів­чин­ко, що це в те­бе та­ке? — за­пи­тав він, під­став­ля­ю­чи то­нень­ку руч­ку під світ­лі крап­ли­ни.

Як не бу­ла зди­во­ва­на дів­чин­ка, од­нак пе­ре­бо­ро­ла свій страх і чем­но від­по­ві­ла:

— Це я пла­чу.

— А що та­ке "пла­чу"? — по­ці­ка­вив­ся від­ра­зу де­рев­'я­ний чо­ло­ві­чок, бо се­ред йо­го пле­ме­ні ніх­то ні­ко­ли не пла­кав.

— Це — ко­ли ллють­ся сльо­зи.

— А що та­ке "сльо­зи"?

Дів­чин­ка тіль­ки схлип­ну­ла і по­ка­за­ла чо­ло­віч­ко­ві на йо­го до­ло­ню, де вже наз­би­ра­ло­ся світ­лень­ке озер­це її сліз.

— А чо­го у те­бе ллють­ся сльо­зи? — до­пи­ту­вав­ся де­рев­'я­ний чо­ло­ві­чок.

— Бо я заб­лу­ди­ла­ся і... і не знаю, як вий­ти з лі­су.

— Ти хо­чеш виб­ра­тись з лі­су? — вра­же­но пе­ре­пи­тав чо­ло­ві­чок. — А хі­ба є на сві­ті щось ін­ше, крім лі­су?

— Зви­чай­но, є. І сте­пи, і го­ри, і мо­ря, й оке­а­ни, й міс­та, і се­ла.

Чо­ло­ві­чок аж зат­рем­тів від ці­ка­вос­ті. А що в йо­го пус­тень­кій го­ло­ві не бу­ло май­же ро­зу­му, а тіль­ки лег­кі швид­коп­лин­ні ба­жан­ня, то він від­ра­зу ж по­чав про­ха­ти дів­чин­ку:

— По­ка­жи ме­ні все оте, про що ти щой­но ска­за­ла!

— Доб­ре, — по­го­ди­ла­ся дів­чин­ка, — але ти спер­шу ви­ве­ди ме­не з оцьо­го страш­но­го лі­су.

І чо­ло­ві­чок на­віть не ог­ля­нув­ся на сво­їх од­ноп­ле­мін­ни­ків, які по­ви­ти­ка­ли ці­ка­ві го­лів­ки з-за гус­то­го ко­рін­ня.

— Йди за мною! — та по­біг-пос­три­бав по­пе­ред дів­чин­ки на то­ню­сінь­ких ніж­ках.

Во­ни йшли дов­го, ду­же дов­го. Про­ди­ра­ли­ся крізь гус­тий ча­гар­ник, об­хо­ди­ли тов­сте­лез­ні де­ре­ва, а лі­со­ві, зда­ва­ло­ся, не бу­де кін­ця-краю.

— Не спі­ши так! — вреш­ті поп­ро­си­ла дів­чин­ка. — Да­вай пе­ре­по­чи­не­мо, бо у ме­не вже бо­лить сер­це.

— А що та­ке "сер­це"? — по­ці­ка­вив­ся од­ра­зу де­рев­'я­ний чо­ло­ві­чок.

— Сер­це? — за­ду­ма­лась дів­чин­ка. — Це те, без чо­го не мо­же жи­ти лю­ди­на.

— По­ка­жи ме­ні своє сер­це!

— Я не мо­жу то­бі йо­го по­ка­за­ти — во­но в ме­не в гру­дях.

Чо­ло­ві­чок за­мис­лив­ся — як­що він вза­га­лі здат­ний був мис­ли­ти, — по­тім за­пи­тав:

— А йо­го ду­же важ­ко діс­та­ти?

— Йо­го не діс­та­ють — з ним на­род­жу­ють­ся.

— Я теж хо­чу ма­ти сер­це!

"Де ж я то­бі йо­го візь­му?" — хо­ті­ла бу­ло від­по­віс­ти чо­ло­віч­ко­ві дів­чин­ка, але тут же по­ду­ма­ла, що це бу­де ду­же нев­віч­ли­во, ад­же він по­го­див­ся ви­вес­ти її з лі­су.

— Да­вай ме­ні своє сер­це! — прис­та­вав тим ча­сом до неї чо­ло­ві­чок.

— Я не мо­жу від­да­ти то­бі своє сер­це, бо без ньо­го я пом­ру, — від­по­ві­ла йо­му на­реш­ті дів­чин­ка. — Але пос­лу­хай. В на­шо­му міс­ті є один лі­кар, який зби­рає сер­ця лю­дей, що по­мер­ли. І сер­ця оті жи­вуть у ньо­го дов­го-дов­го. Як­що хо­чеш, зай­де­мо до ньо­го, і ти поп­ро­сиш у ньо­го сер­це. Він доб­рий, він то­бі не від­мо­вить.

— Га­разд! — зра­дів чо­ло­ві­чок і не­тер­пля­че під­ско­чив: — Хо­ді­мо швид­ше, бо я теж хо­чу ма­ти ота­ке, як у те­бе, сер­це.

Дов­го йшли во­ни лі­сом, до­ки не доб­ра­ли­ся до уз­ліс­ся — пря­мо нав­про­ти ве­ли­чез­но­го міс­та. По­са­ди­ла дів­чин­ка де­рев­'я­но­го чо­ло­віч­ка в ко­шик — бо­я­ла­ся, щоб хтось на ньо­го не нас­ту­пив, — та й по­нес­ла до сла­вет­но­го лі­ка­ря.

Лі­кар ска­зав, по­чув­ши нез­ви­чай­не про­хан­ня де­рев'я­но­го чо­ло­віч­ка:

— Сер­це?.. Гм... А яке ж сер­це ти хо­чеш со­бі ви­бра­ти?

— Те, що йо­го но­сять лю­ди, — від­по­вів чо­ло­ві­чок.

— Лю­ди ма­ють різ­ні сер­ця, — стро­го від­по­вів лі­кар і, по­ду­мав­ши, хит­нув го­ло­вою: — Доб­ре, я по­ка­жу то­бі сер­ця, які в ме­не є, а ти уже ви­бе­реш сам, яке то­бі спо­до­ба­єть­ся.

Чо­ло­ві­чок по­го­див­ся, і лі­кар пі­шов з ним вздовж зас­кле­них по­лиць. Там у ве­ли­ких і ма­лих про­зо­рих бан­ках, ви­пов­не­них яко­юсь рі­ди­ною, пуль­су­ва­ли людсь­кі сер­ця.

— Оце сер­це злої лю­ди­ни, — по­ка­зав на од­ну бан­ку лі­кар. — Ба­чиш, яке во­но жов­те та змор­ще­не!