І справді: недалеко від них, на тонкій травинці, сидів чудовий, надзвичайний, яскравий метелик з барвистим візерунком на великих крильцях.
— Тихо! — прошепотів Юрчик. — Це напевно махаон! Але який великий і гарний... Ми його зараз впіймаємо!
І він обережно поповз до нього. Талюня — теж, держачи напоготові свою хустинку. Але метелик чи то відчув небезпеку, чи то просто не побажав сидіти довго на одному місці. Він злегка махнув крильцями й перепурхнув на другу, потім на третю, ще віддаленішу травинку.
Низько пригинаючись і намагаючись не шелестіти, Юрчик з Талюнею посунули за ним. От він полетів, полетів, далі й далі, от вже й зовсім далеко відлетів від того місця, де його вперше побачили.
Але хіба можна було припинити влови?! Метелик весь час летів низенько, сідав то на ту, то на іншу квітку, ніби сам підманював, давався в руки. Але в ту ж мить, коли діти вже сподівалися його вловити, він хутко зривався з місця, летів далі й нарешті майнув кудись високо вгору і зник серед дерев...
Тільки тоді Юрчик з Талюнею помітили, що вони опинились десь дуже далеко, в зовсім не знайомому місці, де вже не чути й голосів їхніх товаришів...
— Агов, агов! — загукали обоє щосили.
Але тільки луна покотилася лісом: — "Гов-го-ов!.."
— Ми заблудилися? — спитала Талюня злякано. — Що ж нам тепер робити?
— Дурниці, — відповів Юрчик, — підемо назад та й все!
— А куди йти? В який бік?
— Звичайно, в оцей! — впевнено сказав Юрчик і махнув рукою в той бік, звідки вони, як йому здалось, прийшли.
Але він помилився!..
І, взявши Талюню за руку, Юрчик попрямував з нею крізь ліс, не здогадуючись, що вони йдуть не в потрібному напрямку, а якраз в протилежному.
Почав здогадуватись про це він лише тоді, коли проминуло з годину, а лісу все не було кінця. Мабуть, таки дійсно пішли не в той бік!.. Але що ж тепер робити? Іти вперед і вперед — куди-небудь обов’язково вийдемо, адже нема тут у нас таких лісів, що їм нема меж!.. Це ж тільки в тайзі, десь у Сибіру можна отак зовсім пропасти, ще й зустрітися з ведмедем або навіть з тигром!.. А тут і звірів ніяких нема, крім білок та зайців та ще, може, оленів.
— Я стомилась, — сказала нарешті Талюня, — давай посидьмо трохи. І можеш від мене не приховувати. Я й сама вже знаю, що ми заблудились.
Вони сіли під деревом і стали відпочивати. Талюня заснула, а Юрчик сидів-сидів над нею та незчувся, як і сам задрімав.
IV
Коли діти прокинулись, сонце вже почало схилятися додолу. Мабуть, вже давно проминув час обіду! — це було цілком ясно й без годинника.
— Страшенно їсти хочеться! — зітхнула Талюня.
— Мені теж! — відгукнувся Юрчик. Він подумав, що в нього в трубочці ще є одна, остання пілюлька, яка призначалася на сьогоднішній обід. Але... що ж їстиме Наталя? Не може ж він бути сам ситий, а вона — залишатися голодна!
— Може, пошукаємо грибів або ягід? — невпевнено запропонувала дівчинка.
— Грибів щось не видно, та й як би ми їх їли незварені? — сказав Юрчик. — А ягоди он є на тих кущах, то, мабуть, ожина чи малина. Тільки вони ще зовсім зелені. їх їсти не можна. Ходімо краще далі!
І вони пішли далі. Але незабаром Талюня знову спинилася.
— Я просто не можу більш терпіти, так їсти хочеться! сказала вона.
Юрчик злякався. Що як вона так охляне, що й іти не зможе?! А треба ж іти, бо не може того бути, щоб вони не вийшли нарешті з цього лісу. Йому самому то нічого, адже він хлопець і ще й не такі труднощі може подолати! А вона дівчинка, та ще й Талюня Манюня, недарма її так прозвали!..
— Слухай, — сказав Юрчик, — я казав тобі, що цих ягід не можна їсти, бо вони зелені. Але постій тут, почекай. Я зараз найду тобі особливу ягідку, чарівну!
— Ну, пошукай, — сумно посміхнулась Талюня й сіла під деревом, — я все одно не можу далі йти.
Ага, він так і думав, що вона охляне... І цілком ясно, що треба дати їй оцю останню пілюльку. Але він не може порушити обіцянку, яку дав дідові: не може показувати їй пілюльку й поясняти, що то таке. Він зробить так, щоб вона її проковтнула, не знаючи про це...
І Юрчик відійшов трохи й швидко знайшов на кущі дикої малини ще зовсім зелену ягідку. Він зірвав її, дістав пілюльку й засунув в те заглиблення, яке залишається на малиновій ягоді, коли зірвати її з гілочки.
— Знайшов! — сказав Юрчик, повертаючись до Талюні. — Заплющ очі, відкрий рота і ковтай зразу ж те, що я тобі дам!
— А ти мені не покладеш до рота якусь погань? — злякано спитала вона.
— За кого ти мене вважаєш?! Не погань, а чарівну ягідку. От, можеш на неї поглянути. Вона несмачна, справді, але ти ковтай зразу, не розбираючись. От побачиш — як з’їси її, то будеш наїдена, начебто цілий обід з’їла, і перше, й друге і третє!
Талюня довірливо розкрила рота й заплющила очі. Юрчик поклав у рот їй ягоду з пілюлею, і вона проковтнула її.
— О! — здивовано сказала вона за якусь мить, — Я й справді зовсім наїдена! І можу йти далі ще хоч цілий день!
— Ну, то ходім швидше! — сказав Юрчик.
Весело пробігши вперед кілька кроків, Талюня враз зупинилась.
— А ти? — спитала вона. — Ти й для себе знайшов чарівну ягідку?
— Ні, — відповів Юрчик, — ти розумієш, в чім річ…
І не знаючи, як викрутитись, він почав плести їй якусь казкову вигадку: нібито такі чарівні ягідки можна знайти тільки тричі на день — по одній в час обіду, сніданку й вечері. І от, мовляв, він, Юрчик, дізнався про цю таємницю й таким чином і харчувався весь час... А ці чарівні ягідки ще мають таку таємничу властивість, що коли він не сам з’їсть хоч одну, а комусь віддасть, то вже більш не знайде жодної... Це Юрчик придумав на той випадок, якщо їм доведеться блукати в лісі аж до ночі й Талюня попросить знайти ще ягідку. А в нього ж більше пілюльок не було!..
І тут вже він не помилився. Довелося-таки їм ще поблукати. Добре, що хоч Талюня бадьоро бігла вперед і вперед, навіть пісеньку наспівувала й казала, що їй дуже подобається так блукати. Це ж як у казці!..
Але Юрчикові ставало все сумніше. Йому все дужче й дужче хотілося їсти. Він стискував кулаки й зуби й в думці запевняв сам себе, що все це для нього дрібниці. Адже "він хлопець, а не дівчинка, й ще не такі труднощі може подолати!..