І що то дід у Юрчика! Таких дідів, мабуть, ні в кого нема. Дуже вчений, винахідник, і завжди винаходить щось таке, що нікому й на думку не спало б... А що ж він винайшов зараз?
— Розумієш, — сказав дід, — інколи людина потрапляє в таке становище, коли їй було б дуже зручно обходитися без харчів. Не тягати з собою зайвого вантажу. Наприклад, у далеких мандрівках, особливо в космічних подорожах. Але жити без пиття й без їжі людина не може. Вона швидко втратить сили, охляне й взагалі ні на що не буде здатна. От я й надумав винайти такі пілюлі, які б замінили людині їжу й питво. Вони мають в собі все те споживне, що потрібно для життя, а разом з тим забирають дуже мало місця. І вага їх зовсім не відчутна.
Мама аж руками сплеснула.
— Ой! Невже існують такі пілюлі? Це ж було б просто щастя для нашого Юрчика! Йому не довелось би тягати з собою отакий тягар!
— Ага, і для всіх наших дівчаток і хлопчиків також! — з захватом підхопив Юрчик.
Але дід спинив їх захоплені вигуки.
— Ви не дали мені доказати, — зауважив він. — Пілюлі такі вже існують, я їх винайшов. І випробував на самому собі. Але Юрчик міг би зробити велику послугу мені й науці, якби взявся випробувати їх у поході. Не брав би з собою зовсім ніяких харчів, а тільки оці пілюлі.
І дід витяг з кишені й показав мамі та Юрчику малесеньку скляну трубочку, в якій лежало кілька крихітних кругленьких пілюльок.
— На жаль, це поки що й весь мій запас. Виробляти такі пілюлі ще надзвичайно важко, складно й недешево. Отже, про масове користування ними ще не можна й думати. Я можу дати кілька пілюльок тільки тобі. І рівно стільки, скільки треба на три дні. Та ще й з умовою: зберігати наукову таємницю, нічого не розголошувати.
— Щодо цього, діду, на мене можеш покластися! — гаряче запевнив Юрчик. — Я ніколи ще не розголошував того, що не слід. От тільки не знаю — чи добре це буде? Всі прийдуть навантажені, а я без нічого. З мене сміятимуться!..
— Що ж, доведеться потерпіти заради науки! — сказав дід.
Це, звичайно, переконало б кожного. Отже, Юрчик погодився випробувати дідів винахід у поході. Мама з задоволенням витягла з рюкзака майже все. Там залишилися тільки рушник та інші умивальні й купальні причандали.
Зате в Юрчиковій кишені, завбачливо зашпиленій англійською булавкою, лежала маленька скляна трубочка і в ній вісім крихітних пілюльок — стільки їх треба було на три сніданки, три обіди й дві вечері. Адже на третій день вони вечерятимуть вже вдома.
II
Рано-вранці група юних мандрівників зібралася на шкільному подвір’ї. Всього їх було семеро хлопців і п’ятеро дівчат.
Хлопців звали: Андрійко, Борис, Митько, Олежко, Сашко, Сергій та Юрчик. А з дівчаток найстаршу звали Наталкою і найменшу Наталкою, а середні були Галя, Валя і Ляля. Щоб відрізнити якось двох Наталок, старшу звали Наталя Велика, а меншу — Талюня Манюня. Але взагалі всі п’ятеро були найкращі геройські дівчатка з їхнього класу.
Юрчикові друзі Сергій та Олежко прийшли перші. У всіх за плечима були рюкзаки, що мало не репалися від напханих туди речей, в основному, звичайно, — харчів. Проте всі були бадьорі й веселі, готові до будь-яких труднощів у поході.
— Вирушаймо! — сказав Віктор, оглядаючи свій загін. — А де ж Юрчик?
— Я тут! — вигукнув Юрчик, вистрибуючи з-за рогу і швидко стаючи в лави, начебто він мало не запізнився й прибіг в останню хвилину.
Але він, звичайно, прийшов давно. Просто він вирішив не показуватись на очі товаришам до останньої хвилини, щоб не давати їм зайвого часу на здивовані розпити.
Усі й справді здивовано подивилися на його рюкзак, що вільно теліпався за плечима, й почали розпитувати.
— Що таке? Де ж твої харчі? — спитав Олежка.
— Може, з тобою щось трапилось? — спитав Сергій.
— Може, тебе батьки не пустили, а ти й втік без усього? — спитала Наталя Велика.
— Нічого не трапилось, і батьки мене пустили! — відповів Юрчик. — Просто вони мені не потрібні, ті харчі. Обійдусь без них!
Хлопці й дівчатка засміялися, загукали:
— Диви, який ледацюга! Злякався важкого тягаря! Ну, гляди ж, як зголоднієш, в нас не проси!
— Щоб я просив? Не діждетесь! — посміхнувся Юрчик.
Тільки Віктор чомусь зовсім не здивувався й не стурбувався, що Юрчик іде в похід без харчів. Він просто не звернув на це уваги й наказав негайно вирушати. І всі поспішили до станції метро, щоб їхати на вокзал.
Мабуть, не треба докладно розповідати все, що було далі. Напевно, всі ви читали про такі походи, а то й самі брали в них участь.
А тому кожен з вас може легко собі уявити, як електричка довезла наших мандрівників до одного з полустанків, де навколо був чудовий, густий ліс; як вони заглибилися в цей ліс ледь помітними стежками серед рясної трави й непрохідних кущів; як весело було роздивлятися навколо — там білочка вгорі серед гілок, там якийсь дивовижний на вигляд пень старої верби, а там пташине гніздечко в кущах неподалік від стежки!..
Всі йшли статечно, розміреним кроком одне за одним, не сходячи зі стежки. І тільки Юрчик в захваті гасав туди й сюди, то випереджаючи всіх, то затримуючись, пролазячи між найгустішими чагарями, стрибаючи через пеньки та мурашині кучі.
І нічого дивного, що Юрчик міг отак вільно себе почувати: адже він ішов порожнем, а решта всі тягли досить-таки важкі рюкзаки!
Нарешті спинилися на затишній лісовій галявині, щоб поснідати. Всі розв’язали рюкзаки, дістали свої харчі й почали так наминати, що аж за вухами лящало. А Юрчик відійшов убік, сховався за кущик, дістав свою трубочку з пілюльками й проковтнув одну. І що ж? — йому здалося, ніби він тільки що добре попоїв і нічого йому більш їсти не хочеться, навіть солодкого.
Отже, поки всі наїдалися, він нишпорив собі навколо тої галявини, лазив по деревах, ганявся за метеликами.
Хлопці зацікавлено поглядали на нього й тільки підсміювались.
— Ану-ну, подивимось, що ти далі заспіваєш без їжі...
Тільки Сергій не сміявся. Він вибрав хвилинку, коли ніхто не бачив, і тихесенько сказав Юрчикові:
— Візьми в мене шматочок хліба з салом! Я не скажу нікому...
Юрчик вдячно потис йому руку.
— Ти справжній друг, Сергійко! Але мені, їй-право, нічого не треба.