ДИВОВИЖНІ ПРИГОДИ ХЛОПЧИКА ЮРЧИКА ТА ЙОГО ДІДА
Фантастична повість
ОДНОГО ЛІТНЬОГО ДНЯ...
І
Все це сталося одного чудового літнього дня.
Хлопчик Юрчик разом з дідом та бабунею приїхав з міста на дачу відпочивати. Дід цілу зиму й весну дуже багато працював, а бабуня йому допомагала, і їм обом давно вже треба було як слід відпочити. А Юрчик хоч і не працював, і навіть ще до школи не ходив, та все ж і він з полегшенням зітхнув, приїхавши сюди.
— А чого він з полегшенням зітхнув? — спитаєте ви.
А ось чого: цілу зиму він ходив у дитячий садок, і там йому завжди казали "цього не можна" і "того не можна" та "ти ще малий". А коли він приходив з дитячого садка, вдома тато й мама починали говорити те саме!
Хлопчик Юрчик не був якимось неслухняним пустуном. Він ніколи не робив того, про що сказано "не можна". Але, самі розумієте, не дуже-то приємно весь час слухати отакі вказівки, а головне — нагадування про те, що ти ще малий!.. Так вже на світі заведено, що спочатку людина мала, а потім зростає, і сама вона в цьому не винна. Так навіщо ж нагадувати про таку неприємну річ — що ти ще малий і не можеш бути цілком самостійним? Це образливо і дошкульно.
Вихователька в дитячому садку так казала, тато й мама казали, а от дід та бабуня ніколи не казали таких слів.
Вони розмовляли з Юрчиком, як з рівним. І якщо інколи й виявлялось, що чогось не можна робити, то це не вони казали, а Юрчик сам здогадувався і, звичайно, того не робив. За таких умов він навіть ще краще поводився, ніж вдома або в дитячому садку.
Мабуть, тепер кожному зрозуміло, що хлопчику Юрчику теж було від чого стомитися і від чого відпочити тут, на дачі, разом з дідом та бабунею.
Отже, був чудовий літній день.
Дід та бабуня посідали в садку біля веранди на розкладних кріслах і почали відпочивати. А хлопчик Юрчик знайшов десь у комірці свій торішній грузовик з підйомним краном, прив’язав до нього мотузку і з страшним гуркотом катав навколо будинку. Один раз оббіг навколо будинку, другий раз оббіг, третій раз оббіг... Страшний гуркіт наповнив увесь садок, було дуже весело. І ніхто й не думав казати, що "цього робити не можна".
— Ех, ех, — сказав раптом дід, — що ж це ти, дорогий товаришу, нераціонально використовуєш техніку? Машина зношується без усякої користі.
Юрчик спинився.
— А що мені з нею робити корисне? — спитав він.
— Як то — що? От бачиш, день жаркий, добре було б зараз скупатись в озері. Та хоч і недалеко туди йти, але ми з бабунею так стомилися, що нам важко. От і відвіз би ти нас до озера своєю машиною!
Юрчик посміхнувся і недовірливо глянув на діда: невже з ним жартують, як з якимось малюком-немовлятком? Не може бути, дід не такий!..
— Що ж ти мовчиш? Невже не згодний? — спитав дід.
— Звичайно, я згодний, — промовив Юрчик, — тільки ж моя машина...
— Для нас замала? — швидко закінчив дід думку внука. — Про це ти можеш не турбуватись: зараз ми з бабунею проковтнем зменшувальні таблетки і станемо цілком підхожими пасажирами для цієї машини.
— А! — сказав хлопчик Юрчик. — Тоді все гаразд.
Він зовсім не здивувався.
А ви, напевне, здивувались? Ви, мабуть, ніколи не чули про якісь зменшувальні таблетки?
Для того, щоб все було ясно, треба вам розповісти, що Юрчиків дід був дуже вчений винахідник. Він завжди винаходив різні дивовижні речі, таке, чого ніхто ніколи й не бачив і не чув. Юрчик добре знав про це і давно вже звик до того, що від діда можна чекати найнеймовірніших речей. Тому він і не здивувався.
— Дістав чи сам винайшов? — спитав Юрчик діда, коли той, зайшовши на хвилинку до кімнати, виніс звідти дві невеличкі коробочки.
— Винайшов, звичайно, — недбало відповів дід. — Ось у цій коробочці — зменшувальні таблетки. Проковтнеш одну — станеш зразу меншим. Ми з бабунею проковтнемо одразу по три, щоб стати такими, як годиться для твоєї машини.
І він розкрив одну коробочку: в ній лежало кілька блискучих рожевих таблеток, схожих на цукерки-драже.
— А як же знову стати великим? — спитав Юрчик.
— Питання це мені подобається, — сказав задоволено дід, — воно свідчить, що ти вмієш логічно мислити. Адже чого б були варті мої зменшувальні таблетки, якби не можна було б потім знову повернутись до попереднього стану.
І він розкрив другу коробочку.
— Ось подивись: це друга частина мого винаходу. Збільшувальні таблетки. Щоб стати знову таким, як був досі, треба ковтнути стільки ж таблеток, скільки ти проковтнув зменшувальних. От і все.
Ці таблетки теж були блискучі, схожі на цукерки, тільки зеленого кольору. Юрчик з великою цікавістю подивився на них.
"А якщо зовсім зменшувальних не ковтати? — подумав він. — Просто проковтнути збільшувальні — тоді можна зразу стати великим? От було б добре!"
Тільки він хотів спитати про це діда, як бабуня схопилася з крісла.
— Як їхати купатись, то треба їхати! — рішуче сказала вона. — Бо мені потім буде ніколи, обід варитиму.
— Авжеж, не будемо гаяти часу! — сказав і дід.
Він подав бабуні три рожеві таблетки, взяв і собі стільки ж, і вони їх одразу з’їли. Навіть водою не запили.
В ту ж хвилину Юрчик побачив, що його дід, — такий високий, кремезний, ще не зовсім старий чоловік, в окулярах, з довгою, ще не зовсім посивілою бородою, — почав хутко зменшуватись і разом з ним зменшувався весь його одяг, і окуляри, і довга борода, і навіть автоматична ручка, що визирала з нагрудної кишені його полотняної куртки...
І бабуня — теж досить висока й огрядна, і ще не зовсім стара жінка, — стала зменшуватись з такою ж швидкістю, як і дід, разом з усім, що було на ній надіто. І з усіх речей залишилися такого ж розміру, як були раніш, тільки дві коробочки з чудодійними рожевими та зеленими таблетками, які дід завчасно поклав на східці веранди.
Нарешті дід та бабуня далі вже не зменшувалися: вони стали зовсім малесенькі, з Юрчикову долоню завбільшки. Щоб розмовляти з ними, Юрчикові довелося сісти навпочіпки та ще й нахилити голову.
— Трохи перебільшив, себто переменшив, — сказав дід. — Можна було й двома таблетками обійтись. Ну, та нічого, тобі легше буде нас везти. Посадови нас у машину, та обидві коробочки не забудь покласти туди ж, та й поїдьмо!