— А що ж ти хочеш придумати?
— Ну, щось таке, щоб він бачив, що зараз у школі вчаться теж інтересні хлопці, з яких потім виростуть, може, і академіки, і Герої Соцпраці, і хто його зна хто…
— Ну, все правильно. Я згоден. А як же це зробити? Що придумати?
— Ну… ну, я знаю., ну, може, запустити якусь твою діючу модель… Щоб вона летіла…
— Прямо йому на голову? Це несерйозно!
— Чому на голову? Над головою. Щоб він бачив… Я, може, для тебе стараюсь, а ти… Побачить він, зацікавиться і — хто його зна, може, з цього й почнеться твоя щаслива доля. Допоможе потім тобі влаштуватися в Інститут космічних проблем. Ти ж сам казав, що мрієш…
— Взагалі-то так, але… Лев Парамонович казав, щоб я приніс у школу і літак, і всюдихід…
— Та, — махнув рукою Лесик. — Одна справа офіційно, серед багатьох досягнень школи. А зовсім інша — несподівано, у дії… Хіба ж той ефект…
— Взагалі-то… — завагався Жора.
— А я б гарматку нашу притяг… Уявляєш, летить твій літак, робить над академіком коло, а в цей час з кушів гарматка — бба-бах!.. Враження!
— Взагалі цікаво… — Очі в Жори вже загорілися.
Словом, план оригінальної зустрічі академіка Іваницького був розроблений одразу ж.
Як правило, в них у школі високих гостей зустрічали так (звичайно, якщо дозволяла погода й пора року):
На ганку стояли директор з учителями. На містку біля щогли з прапором — старша піонервожата і голова ради дружини. На майданчику — представники піонерської дружини (вся дружина ніколи в таких випадках не вишиковувалася — "для мобільності", щоб швиденько, без штовханини, пройти після зустрічі в актовий зал, де сиділи всі учні).
Так-от Лесик і Жора заздалегідь повинні були сховатися у кущах і звідти, коли малесенька першокласниця піднесе академікові квіти і він, як це бувало завжди, розчулено її поцілує, запустити літака. І коли літак робитиме коло над академіком, Лесик у кущах мав бабахнути з гарматки. Все дуже просто, але ефектно й оригінально. Так (з літаком і гарматкою) академіка напевне не зустрічали ніде.
Усе, може б, так і було, якби Жора не поставив неодмінної умови — репетиція.
— Без репетиції, без попередньої спроби я запускати не буду, — сказав він. — Це несерйозно!
— Та нащо нам репетиція? — знизував плечима Лесик. — Ти що — ніколи ие запускав того літака? Сто разів запускав.
— Запускав. Але не в таких умовах. Це діюча модель, керована по радіо. Там усе мусить бути точно розраховано. Трошечки схибив — і літак уже збився з курсу. Ти що, хочеш, щоб вій справді впав академікові на голову?
Лесик змушений був погодитися на репетицію.
Проводити репетицію домовилися пізно ввечері напередодні зустрічі. Шоб ніхто не бачив. Адже це мало бути несподіванкою.
Гарматку на репетицію Лесик, звісно, не взяв.
По-перше, не хотів зайве ризикувати — тато категорично забороняв брати гарматку. Хай уже після зустрічі якось вимолить вибачення. Та й стріляти увечері біля школи не можиа. Люди позбігаються.
По-друге, що там репетирувати! Пороху натовк, клейтухів наштовхав, потім сірника підніс — бба-бах! — і все.
Чергувала того вечора в школі Євгенія Михайлівна. То була одна з найсуворіших, найбезкомпромісніших чергових. Вона завжди вимагала дотримання усіх шкільних правил та інструкцій. Майже цілий день у вестибюлі з-за столика чувся її гучний грубуватий голос:
— Шапка! (Тобто зайшов у школу — зніми шапку.)
— Ноги! (Тобто витирай ноги.)
— Децибели! (Тобто не галасуйте.)
Особливо часто чулися оті "децибели". (Десь вона підхопила це мудре слово і широко ним користувалася.) Коли їй набридало сидіти за столом у вестибюлі, вона ходила під час уроків по класах та майстернях першого поверху, всюди прочиняла на мить двері, казала одне й те саме: "І тут нема…" — й знову зачиняла. Здавалося, вона когось шукає. І це своєю загадковістю викликало в учнів мало не трепет.
Може, якби чергував хтось інший, Жора б так не нервував і все обійшлося.
Але чергувала саме Євгенія Михайлівна. І Жора нервував.
Модель була з бензиновим моторчиком і завелася чогось не одразу. І це теж вивело Жору з рівноваги. Він смикався, щось роздратовано бурмотів, скреготів зубами.
А потім…
Мотор завівся так раптово і літачок злетів так швидко, що Лесик не встиг і оком змигнути.
Взагалі все відбулося просто блискавично.
Мотор затріскотів — трррр!.. Літак злетів — фрррр!..
Жора схопився за оту коробочку з кнопками й антеною. Та було вже пізно. Модель з льоту врізалася в "альпійську гірку" у той трояндовий кущ, який ріс на вершечку. Закрутилася там дзиґою, засмикалася, ламаючи квіти, заплуталася, і мотор заглух.
Хлопці завмерли, вражені.
Наступної миті почувся якийсь звук. Чи то клацання, чи то скрегіт замка шкільних дверей. А може, то їм просто вчулося.
— Чергова! — здається, то вигукнув Лесик. Чи, може, сам Жора. Тепер уже важко встановити. Але рвонувся перший Жора.
На "альпійській гірці" у колючих обіймах трояндового куща лежав його літак. Речовий доказ! Його ні в якому разі не можна було там лишати.
Жора кинувся до нього. Лесик за ним.
Дряпаючись на "альпійську гірку", Лесик зачепив щось черевиком, глянув і з жахом побачив, що то дріада восьми-пелюсткова. Посаджена Лесею дріада!.. Рідкісна! Яка зустрічається лише в Карпатах. На горах Близниця та Піп Іван!..
Лесик хотів обережно поставити ногу вище на камінь. Але, як це часто буаає в таких випадках, нога сковзнула, камінь вивалився з гірки і загримотів униз, ламаючи і дріаду, й інші квіти, що росли нижче…
Звичайно, не слід було так по-варварському, по-бегемотському толочити квіти. Можна було акуратніше. Але то все спало на думку пізніше, коли події того вечора прокручувалися спокійно, без нервування. А тоді все робилося бездумно, у шаленому темпі, коли розмірковувати було ніколи. Та ще й літачок заплутався так, що його не одразу дістали. Хапалися, поспішали. І ще більше толочили квіти.
Як потім з'ясувалося, Євгенія Михайлівна тоді нічого не помітила й не почула. Чи то вона в цей час обходила класи, чи то взагалі зачинила на якусь хвильку школу й подалася додому (вона жила зовсім поряд). Хтозна. В усякому разі тільки вранці помітила вона, що зроблено з клумбою.