Лесик ще не вмів брехати.
Мама потім довго дорікала йому за невихованість.
Вдруге побачив він свою сестричку, коли їй було вже років півтора. І, дивлячись на справді гарненьку дівчинку з великим білим бантом на голові, не міг повірити, що то та сама "мавпочка".
Відтоді він вирішив собі, що, як ото гарний метелик спершу буває бридкою гусінню, так і людина у немовлячому віці — криклива "мавпочка", а потім вилюднює.
І до немовлят Лесик ставився, м'яко кажучи, без захоплення Коли він бачив дитячу коляску або немовля у "конвертику", то мимоволі здригався.
От і зараз він здригнувся й подумав: "Як же я піду? Я ж не зможу приховати від иеї своїх почуттів до її братика. І вона побачить і образиться. І тоді — все! Вона мені цього не вибачить ніколи".
Але вони вже під'їхали і вийшли з тролейбуса. І вже йшли до її будинку, під вікнами якого стільки разів прогулювалися і Лесик, і Жора, удаючи, що їх дуже цікавить магазин "Галантерея".
"Що робити? Що робити?" — гарячково думав він, покірно несучи за Лесею дві торбинки з продуктами. Торбинку з братиковим харчуванням вона урочисто несла сама.
До самісіньких дверей її квартири, що була на третьому поверсі, думав Лесик, як би викрутитись і не зайти, але так і не придумав. При всій схильності до фантазування іноді він губився і не міг придумати простенької брехні, на яку спроможний будь-який ледар, що не вивчив уроку.
Леся одімкнула двері і сказала:
— Давай! У темпі! Щоб протягу не було.
І він, як теля, покірно пішов, несучи в порожніх грудях розпач і тривогу.
— Тсс! Тихо! Може, він спить, — приклала палець до губів Леся, обережно, щоб не клацнути замком, замикаючи двері.
— Давай у кухню, — підштовхнула вона його. І Лесик, переставляючи ногн, як журавель, пішов за нею в кухню.
Вони ще не розпакувалися, як з кімнати почулося спершу "гу-гу-гу", потім мамине:
— Лесю, це ти?
Леся усміхнулася:
— Не спить… — І гукнула: — Це ми, мамусю! Ми зараз. Тільки розпакуємося.
Вона швидко виклала все з торбинок на стіл.
Ходімо. Не бійся. В мене хороша мама. От побачиш.
Леснк зітхнув. "От побачиш…" Знову. Що він побачить? "Мавпочку" в пелюшках? Ну що ж, тримайся, Лесику! Наберись мужності й відваги. І скажи так, як твоя мама говорила: "Ой, яке гарненьке!" Ну хіба тобі важко це зробити! Ну зроби, ну!..
Лесина мама сиділа на тахті з перебинтованою ногою. А біля тахти стояла коляска.
Мама була така ж білява, як Леся, тільки брови не темні, а теж біляві.
— Познайомся, мамо. Це наш Лесик. Він допоміг мені принести все, що треба. Не доведеться ще раз бігти.
— А-а! Здрастуй, здрастуй! — лагідно усміхнулася мама. — Леся розказувала мені про тебе. Спасибі, що допоміг. Їй зараз, бідненькій, важкувато. Так мені не пощастило…
— Ну, нічого, нічого, все буде гаразд, — перебила її Леся. — Лікар же сказав ще кілька днів — і будемо ходити… А це наш Тарасик, — обернулася вона до Лесика. — Та не бійся, підійди ближче. Він тебе не вкусить.
Серце Лесикове стукотіло так гучно, що йому здавалося, і Леся, і мама це чують.
Вій підійшов і зазирнув у коляску. Перше, що він побачив, — це були веселі голубі оченята, які дивилися на нього цілком свідомо й навіть трошечки іронічно.
На голові стирчав кумедний білявий чубчик, чимось схожий на півнячий гребінець. Тарасик вимахував руками і швидко-швидко дриґав ногами, наче їхав на велосипеді.
Побачивши Лесика, він на мить завмер і раптом розтягнув ротик у широкій усмішці, показуючи два маленьких нижніх зубчики. Це було так симпатично, що Лесик засміявся. І Тарасик теж голосно хихикнув. А потім склав губи трубочкою і загугукав: "Гу-гу-гу!"
Леся і мама дружно зареготали.
— Ти диви! Він тебе признав! — вигукнула Леся.
— А він усіх хороших людей признає, — сказала мама і ніжно-ніжно подивилася на Лесика. Леся перехопила мамин погляд і теж подивилася на нього.
Соловейко тьохнув так радісно, що Лесик мало не задихнувся.
Багато у його щедрому на радості житті було щасливих моментів, але такого, що ото так перехоплювало подих, він, здається, не пам'ятає.
Вся квартира була заставлена вазонами з квітами і рослинами.
Вони стояли на підвіконнях, на спеціальних підставках, просто на підлозі, висіли на стінах у дротяних держачках.
Тут були й фікуси, й кактуси, і пальми, і китайська троянда, і кімнатні лілії, і виткий плюш, і різні інші, назви яких Лесик не знав, а деякі взагалі бачив уперше.
— Ого! — вихопилося в нього. — Ціла оранжерея!
— А це дріада восьмипелюсткова, — сказала Леся, показуючи на один з вазонів. — Листя схоже иа дубове. Правда?
— Правда, — погодився Лесик.
— Але вона з родини розових, з порядку розоцвітих. А ти знаєш, що до цієї, родини належить і черемха, і груша, і вишня і яблуня, і малина, і суниця…
— Не знаю, — усміхнувся Лесик. — Але тепер знатиму.
— Дуже рідкісна, — сказала Леся. — Зустрічається лише в Карпатах. На горах Близниця та Піп Іван. В альпійському поясі, на висоті 1800–1900 метрів над рівнем моря.
— Г-м, — тільки й сказав Лесик.
— У нас на "альпійській гірці" біля школи точнісінько така. Це я посадила.
— Гм, — знову-таки сказав Лесик.
А потім його частували чаєм з айвовим варенням і з домашніми заварними тістечками виробництва Лесиної мами ("разом з Лесею!"). І такого смачного чаю з таким смачним варенням і такими смачнющими тістечками Лесик, їй же право, ніколи в житті не їв.
За цей час Тарасика двічі переповивали і один раз годували. І Лесик уже знав, шо таке підгузнички й повзунки, яка сорочечка (без зав'язочок) одягається спершу — "на грудочку", а яка (з зав'язочками) потім — "на спиночку".
А коли Леся побігла на кухню підігрівати кашку, а мамі треба було перестелити в колясці пелюшки, вона дала хлопцеві на хвилину потримати Тарасика.
— Тільки обережнеиько — не впусти.
І Лесик притис до грудей тепле тільце. І відчув, як б'ється під його рукою маленьке серце. Це було якесь незвичайне почуття. В його руках довірливо лежало життя, яке цілком залежало від нього, від його захисту. Лесик відчув себе раптом дорослим і дужим.
І тут несподівано в уяві виник прохідний двір і маленький горобчик-пташеня, що стрибає по асфальту…
Щось кольнуло хлопця, але тільки на одну мить. Йому було так добре зараз!..