РОЗДІЛ І,
в якому йдеться про Лесика, про Жору, а також про першу подію
Лесик був фантазер.
Коли, наприклад, він бачив на вулиці перехожого, в якого випиналися лопатки, уява якось сама собою домальовувала на тих лопатках срібні крила, з холош незнайомця вибухав вогонь, і реактивний перехожий злітав у небо, щоб там наздогнати авіалайнер, відчинити на льоту двері й зайти в салон, перелякавши пасажирів. Починалися карколомні пригоди з погонями, бійками й таємницями.
Або коли Лесик дивився якийсь фільм фільм закінчувався, то закінчувався він для всіх, але не для нього. Фільм крутився далі в його уяві.
Те ж саме було й з книжками. Після прочитання герої продовжували жити й діяти у Лесиковій фантазії. Виникали все нові й нові їхні походеньки. Причому сюжети різних книжок перехрещувалися. Том Сойер і Гекльберрі Фінн потрапляли у Ліліпутію, зустрічалися з капітаном Немо, з графом Монте-Крісто, разом з Гаврошем опинялися на барикадах революційного Парижа і т. д. і т. п.
Однокласники тільки очима кліпали.
Навіть піонервожатнй Стьопа Чичибабін, який не дозволяв собі дивуватися, щоб не втрачати авторитету, і той хмикав:
— Хм!.. От вигадує!.. Ну й Мюнхгаузен!
Жора — цілковита Лесикові протилежність.
Жора — абсолютний реаліст. Серйозний, поміркований. Недарма його прозвали Жора Комп'ютер. Він — відомий на всю школу юний технік, конструктор і винахідник. Його діючі моделі різних машин і механізмів постійно експонуються на станції юних техніків, на республіканських конкурсах і виставках. Жору торік навіть показували по телевізору.
Лесик і Жора — друзі. Живуть в одному будинку, на одній площадці. В школі сидять за однією партою. Але Жора ставиться до Лесика з дружньою поблажливістю, як ставляться старші до молодших. Хоча, до речі, старший саме Лесик (правда, всього лише на півтора місяця). Та такий уже закон: серйозність і позитивність завжди старші за балакучість та легковажність.
Коли Лесик починає фантазувати, Жора щоразу каже із зверхньою усмішкою:
— Ну! Це несерйозно.
Хоча ніколи не перебиває і слухає до кінця з цікавістю. Час від часу Жора "впливає" на Лесика:
— Ну, що ти, чесне слово, як маленький. У шостий клас уже ж перейшов… Зараз такий час. Епоха НТР. Комп'ютеризація суспільства… Вперше з'явився інструмент, що покращує не фізичні якості людини, а її розум, інтелект. Незабаром у кожного буде особистий мікропроцесор… А ти — як дитина. Граєшся у різні фантазії.
Лесик якось не витримав:
— До речі, Монтень сказав, що ігри дітей — зовсім не ігри. На них треба дивитися, як на найзначніше, найглибокодумніше заняття цього віку.
Жора дуже здивувався:
— А… а звідки ти знаєш… про Монтеня?
— Тато сказав, — чесно признався Лесик.
— А… хто такий Монтень?
— Точно не скажу. Якийсь француз… Чи то філософ, чи то письменник… здається… До речі, і наше знайомство з комп'ютером теж починалося, як ти пам'ятаєш, з гри. Ото як ми грали у "ліс", добиралися до своєї хати, тікали від лісових мешканців… Не так?
— Ну, то ж зовсім інше! Що ти порівнюєш!.. То гра, так би мовити, функціональна, з науковою навчальною метою… От вибрав би ти собі щось функціональне… якесь захоплення. Як не подобається майстрування, фотографував би, марки збирав. Було б і цікаво, і корисно…
Але в Лесика з "функціональними захопленнями" нічого не виходило. Пробував він і фотографувати, і збирати марки, і грати в шахи. Та йому скоро набридало, і він кидав. Соромно признатися, але навіть малювати Лесик не дуже любив (хоча здібності в нього були безперечно — це відзначали і тато-художннк, і художник-дід). Протягом місяця Лесик міг не взяти до рук ні олівця, ні пензля.
— Ну, що ж, — казав тато. — Силувати не будемо. Силою ще нікого не зробили Рафаелем. І взагалі досить на нашу сім'ю й двох художників.
Лесикові цікаво було тільки фантазувати.
Отакі це хлопці.
А тепер — про подію, з якої починаються всі подальші події нашої повісті.
Сьогодні мав приїхати дорогий гість із Москви, колишній учень їхньої школи, а нині Герой Соціалістичної Праці, академік, учений-кібернетик із світовим ім'ям Віктор Сергійович Іваницький.
Його чекали вже давно.
Академік обіцяв приїхати ще торік, але то симпозіум у Парижі, то конференція в Лондоні, то з'їзд у Софії ніяк не давали змоги викроїти день-два для відвідин рідних місць. Нарешті позавчора директор школи Лев Парамонович одержав телеграму: "П'ятницю буду".
І от…
Посеред шкільного подвір'я перед парадним шкільним входом красувалася величезна дивовижна клумба, гордість усієї школи.
То була не просто клумба. То була клумба — виставка рослин і квітів, занесених до Червоної книги УРСР. Починаючи з ранньої весни юннати школи, члени "Зеленого патруля", під керівництвом вчительки біології Зінаїди Семенівни висаджували тут і доглядали квіти. Біля кожної квітки стояла табличка з коротенькою довідкою: де росте, коли цвіте, чим цінна. І форма клумби була незвична — в центрі її громадилася штучна скеля з каміння, на якій висаджували гірські квіти, — так звана "альпійська гірка".
Ранньої весни на цій дивовижній клумбі зацвітали проліски, крокуси, сон. Потім розпускалися інші — на табличках можна було прочитати такі незвичні назви, як "калофака волзька", "астрагал", "шиверекія подільська" (біля назви цієї квітки була приписка: "релікт третинного часу") і тому подібне.
Змінюючи одна одну, ці рідкісні рослини квітували аж до глибокої осені, коли зацвітав ніжний блідо-бузковнй пізньоцвіт осінній, дуже корисна лікарська рослина.
Спеціально для кожної квітки готували окремий грунт, який інколи привозили з того місця, де квітка росла, або, як це називалося по-науковому, з її ареалу.
З літніх канікул кожен юннат намагався привезти для "альпійської гірки" щось цікаве — чи то насіння, чи розсаду, а то й цілком дорослу рослину у вазоні. Деякі одразу ж висаджували у грунт, деякі так у вазонах і ставили — ті, що реагують на негоду, бояться холоду (щоб можна було негайно занести у приміщення).
Але зараз вересень, теплінь, майже літо. Наші герої ще навіть не зовсім звикли до того, що вони вже в шостому, а не в п'ятому.
І "альпійська гірка" була у самісінькому розквіті своєї неповторної краси. Особливо милував око високий кущ так званої штамбової троянди, яким вивершувалася "альпійська гірка".