— Ура! Ура! — залунало на палубі, коли я після вахти ліг спочити.
— Ну й лежень! — почув я насмішкуватий голос Василя Головатого.— Вставай, Гайовий,— не вгавав він,— поїдемо на острів! Касянович он набирає тих, хто добре вміє пірнати,— щоб допомогли йому спіймати для зоологічного музею славну рибку мурену.
Я швидко встав.
На палубі — натовп, гамірно. Прикріпляють до ящиків, у які збиратимуть корали, шматки легкого пінопласту, щоб ящики не тонули; готують гострі металеві шворні — відколупувати з підводних скель дивовижні коралові квітки.
Багато роботи в дівчат із наукового загону Касяновича. Вони споряджають його, ніби на іншу планету: допомагають одягати комбінезон, рукавиці, гумові черевики,— адже під водою, між гостролезих коралів, легко обчухрати боки, подряпатися, і ті виразки потім довго не гояться. Касянович — сухорлявий, обвітрений, міцний. Йому вже більше як шістдесят років, але він не схожий на дідуся: стрункий, підтягнутий, спритний, завзятий. Ми його звемо Нептуном, тобто морським царем. Більшу частину свого життя він провів на морі, в далекому плаванні. От і на "Вихорі" наш Нептун з того дня, як судно вийшло в перший рейс. Його поважають всі: довгі роки Касянович
у морі допомагає науковцям: ладнає сіті, ловить рідкісних риб.
— Поспішайте, дітки, не баріться! — кидає він своїм помічницям, які востаннє закріплюють на його ластах ремінці.
Ящики з пінопластом-поплавками, рушниці для підводного полювання, хватки, сіті, целофанові банки для рідкісних риб, інше риболовецьке причандалля вже у човні, що гойдається за бортом "Вихора". І ми спускаємося вниз по хиткому штормтрапу, що висить з правого борту.
У човні нас п'ятеро: Касянович, Петраченко, Головатий, я, ну та ще моторист, який везтиме нас до острова. Решта з "Вихора" — ті, хто збиратиме корали, переправиться потім.
То ось він який зблизька, океан, до котрого я, перехилившись через борт човна, зараз дістав рукою! Ласкава, тепла вода, ласкавий, голублячий дотик. Пашить теплом, ніби черінь, і вітер гарячий — здається, вирвався з розжареної печі.
З палуби "Вихора" видно було широкі обрії, а звідси, знизу,— високе, безхмарне небо, наше судно, імлистий серпанок, що тремтить-переливається довкола по всьому горизонту.
— Яка краса! — захоплено вигукує Касянович і, перекрикуючи гуркіт мотора, додає: — Такими блакитними обідками, як отой, що імла виткала по видноколу, в нас на Україні гончарі розмальовують тарілки й блюдця. Здоров, батечку-океан! — хитрувато підморгнувши, каже він.— Ти, голубе, теж схожий на велетенське, щойно зняте з гончарного круга блюдце.
Я з першого дня плавання знав, що Касянович про океан говорить, як про живу істоту,— з любов'ю і ніжністю. Ось і нині завів своєї.
Ми наближалися до острова. Коралові острови,— вони звуться атоли,— складаються з кількох острівців, що оточують нешироку затоку-лагуну. Вічнозелені тропічні зарості підступали до самої води: це були кучеряві чагарі, знизу без жодної гілки — їх звуть мангри. А ще тут росли вгрузлі в намул, схожі на слонячі ноги, дерева-велетні. Над цими непрохідними, непроглядними нетрями до самого неба височіли стрункостанні кокосові пальми.
Човен зупинили недалеко від берега, де починалася мілина — кораловий риф — підводний вал, що оперізував острів. Моторист, наш "візник", розсотав довжелезний канат з якорем на кінці, кинув його у воду. Смикнув — не піддається! Глибини тут метрів десять — якір зачепився за скелю.
— Ось що, матросики,— сказав Касянович.— Головатий і Петраченко пірнають зі мною, а ти, Гайовий, надінь маску і попливи до того он гранітного виступу,— показав він на зубчаті скелі, що випиналися з води,— подивись, яке там дно, чи є на ньому морська трава. Бо де трава, там і риба, випаси багаті.
Я підігнав по нозі ласти, протер запітніле скло маски, взяв рушницю і плигонув у воду.
Унизу побачив руді плями. То були саргасові водорості. На скелястому дні всюди підводилися велетенські голомозі валуни, наче голови велетнів. Широкі тераси, химерні виступи й заглибини у скелях,— ніби потрапив у затонуле казкове місто. Там, внизу, стояла велика тиша, дарма що поверхню океану покривали гойдливі хвилі. Але коли набігала велика хвиля і прибій розгойдував довгасті пасма трави на підводних урвищах, мені було видно, як оце Мертве Місто починало раптом оживати. Гойдалися довгі водорості, кидаючи хибкі тіні на сусідні скелі. Сонячне проміння, пробившись на дно, роздрібнювалося на блискітливі скалки — і вони переливалися, мерехтіли, запалювали все довкола якимсь незвичайним різнобарвним вогнем. Із своїх схованок виповзали клишоногі краби, в блакитній купелі пурхали, як горобці, зграйки лякливих коралових рибок. Повагом, розпустивши свій довгастий шлейф, плавали медузи.
Потім я побачив, як дно переходить у широку, покриту бурою травою рівнину. І тут прямо переді мною раптом виникла величезна, дивовижна істота!
Передніми, схожими на два серпи лапами вона махала в скаламученій прибоєм воді, а голова — сплюснута голова змії, що закінчувалася дзьобом і двома лютими очима,— погойдувалася на довгій зморшкуватій шиї.
— Страхіття! Рятуйте, люди!! — не тямлячи себе, крикнув я, випірнувши на поверхню.
Човен гойдався ген на воді, хлопці з Касяновичем були ще далі — ніхто мені, звісно, не міг подати допомоги. Що робити? Маска зсунулася на шию, крізь трубку, яку вчасно не встиг продути, наковтався води. А тут — горе та й годі! — поруч одна, дві, три... десять велетенських потвор — серед хвиль горблять свої покриті зеленим, лискучим панциром спини...
Сяк-так, з горем пополам подолавши страх, вибрався я з цього зеленого полону. Оце так обстежив скелі — нічого сказати!
— Ну й герой! — розреготалися друзі, слухаючи мою оповідь.— Та то ж звичайнісінькі морські черепахи — зелені морські черепахи, яких тут сила-силенна.
Незабаром до човна підплив і Касянович. До пояса в нього була прикріплена капронова сітка, і в ній щось неповоротке, схоже на велетенського павука, ворушилося, силкувалось вирватися на волю.
— Тримай! — відстібнувши сітку, простягнув він Головатому.
Той наблизився до борту, боязко схопив за мотузок сітку і кинув її на дно човна. Усі ми, схилившись, побачили, що там борсається великий рак.