Услід за гусенятками і Нільс вирішив було скупатися.
Але цієї миті якась широка тінь накрила калюжу.
Нільс підняв голову. Прямо над ними, розпластавши величезні крила, ширяв орел.
— Швидше на берег! Рятуйте пташенят! — закричав Нільс Мартіну і Марті, а сам помчав шукати Акку…
— Ховайтеся! — кричав він по дорозі. — Рятуйтеся! Стережіться!
Стривожені гуси визирали з гнізд, але, побачивши в небі орла, тільки відмахувалися від Нільса.
— Та що ви, осліпли всі, чи що? — надривався Нільс. — Де Акка Кебнекайсе?
— Я тут. Чого ти кричиш, Нільсе? — почув він спокійний голос Акки, і голова її висунулася з комишів. — Чому ти лякаєш гусей.
— Та хіба ви не бачите? Орел!
— Ну, звичайно ж, бачу. Ось він уже спускається.
Нільс, вирячивши очі, дивився на Акку. Він анічогісінько не розумів.
Орел наближається до зграї, й усі спокійнісінько сидять, ніби це не орел, а звичайнісінька ластівка.
Ледь не збивши Нільса з ніг широкими сильними крильми, орел сів біля самісінького гнізда Акки Кебнекайсе.
— Привіт друзям! — весело сказав він, клацнувши своїм страшним дзьобом.
Гуси повилазили з гнізд і привітно закивали орлу.
А стара Акка Кебнекайсе вийшла йому назустріч і сказала:
— Вітаю, вітаю, Горго. Ну, як живеш? Розповідай про свої подвиги!
— Та вже краще мені про свої подвиги не розповідати, — відповів Горго. — Ти мене не вельми за них похвалиш!
Нільс стояв осторонь, дивився, слухав і не йняв віри своїм очам, ні своїм вухам.
"Що за дива! — думав він. — Здається, цей Горго навіть побоюється Акки. Ніби Акка — орел, а він — звичайнісінький гусак".
І Нільс підійшов ближче, щоб трохи краще роздивитися цього дивовижного орла.
Горго теж втупився в Нільса.
— А це що за звір? — запитав він Акку. — Чи не людської він породи?
— Це Нільс, — сказала Акка. — Він справді людської породи, та понад те наш найкращий друг.
— Друзі Акки — мої друзі! — урочисто сказав орел Горго і злегка нахилив голову.
Потім він знову обернувся до старої гуски.
— Сподіваюся, вас тут без мене ніхто не кривдить? — запитав Горго. — Ви тільки подайте знак, і я з будь-ким поквитаюся!
— Ну, ну, не зазнавайся, — сказала Акка і злегенька стукнула орла дзьобом по голові.
— А що, хіба не так? Хіба сміє хто-небудь із пташиного народу суперечити мені? Щось я таких не знаю. Мабуть, тільки ти! — І орел ласкаво поплескав своїм величезним крилом по крилу гуски. — А зараз мені пора, — сказав він, зупинивши орлиний погляд на сонці. — Мої пташенята захрипнуть од крику, якщо я запізнюся з обідом. Адже вони всі — в мене!
— Ну, спасибі, що відвідав, — сказала Акка. — Я тобі завжди рада.
— До скорого побачення! — вигукнув орел.
Він змахнув крильми, і вітер зашумів над гуртом гусей.
Нільс довго стояв, задерши голову, і дивився на зникаючого в небі орла. Раптом із густих комишів пролунав боязкий голос Мартіна.
— Що, полетів? — пошепки запитав він, вилазячи на берег.
— Полетів, полетів, не хвилюйся, його й не видно вже! — сказав Нільс.
Мартін повернувся назад і закричав:
— Марто, діти, вилазьте! Він полетів! Із хащі визирнула стривожена Марта.
Марта огляділася довкола, потім подивилася на небо і лише тоді вийшла з комишів. Крила її були широко розправлені, а під ними тислися перелякані гусенята.
— Невже це був справжній орел? — запитала Марта.
— Справжнісінький, — сказав Нільс. — І страшний такий. Кінчиком дзьоба зачепить — до смерті приб'є. А поспілкуєшся з ним трохи — навіть і не скажеш, що це орел. З нашою Аккою, як із рідною матір'ю, розмовляє.
— А як іще йому зі мною розмовляти? — сказала Акка. — Я йому трохи не матір'ю й доводжуся.
Тут уже Нільс зовсім розкрив рота від здивування.
— Атож, Горго — мій прийомний син, — сказала Акка. — Нумо до гурту, я вам зараз усе розповім.
І Акка розповіла їм дивовижну історію.
2
Кілька років тому старе порожнє гніздо на Сірій скелі не було порожнім. У ньому жили орел із орлицею.
Усі гуси і качки, що прилітали на літо до Лапландії, облаштовувалися подалі від цієї страшної скелі. Тільки Акка Кебнекайсе щороку приводила сюди свою зграю.
Акка не випадково вибрала це місце. Орли були небезпечні сусіди, але й надійні стражі. Жоден хижак не насмілювався наблизитися до Сірих скель відтоді, як там оселились орли. Зграя Акки Кебнекайсе могла не боятися ні яструбів, ні шулік, ані кречетів, зате їй доводилося остерігатися самих стражів.
Щойно орли прокидались, як вилітали на полювання. Але ще раніше, ніж прокидалися орли, прокидалась Акка. Сховавшись у чагарях, вона стежила, куди вони полетять.
Якщо орли зникали за вершинами скель, зграя могла спокійно хлюпатися в озері і ловити водяних павуків. Якщо ж орли кружляли над долиною, усі відсиджувались у своїх гніздах.
Опівдні Акка знову виходила на розвідку — цієї пори орли поверталися з полювання. Навіть здалеку, за їх польотом, Акка вгадувала, вдалий чи невдалий був у них день.
— Стережіться! — кричала вона своїй зграї, коли орли поверталися з порожніми кігтями.
— Небезпека минула! — кричала вона, бачачи, що орли тягнуть у кігтях крупну здобич.
Але одного разу орли, вилетівши рано-вранці, звичної пори не повернулись у гніздо.
Акка довго сиділа в своєму прихистку, виглядаючи в небі орлів, але так і не дочекалася їх повернення.
Наступного ранку Акка вийшла на розвідку ще раніше, ніж завжди. Вже сонце було ген-ген де, а орли не показувалися.
"Мабуть, учора вони так і не повернулися до гнізда", — подумала Акка.
Вона не бачила їх і опівдні на скелястому майданчику, де орли завжди ділили принесену здобич.
Третього дня все було як і раніше. Орли не вилітали з гнізда і не поверталися в нього.
Тоді Акка зрозуміла, що з ними скоїлося якесь лихо, і сама полетіла до скелі. Ще здалеку вона почула злий і жалібний крик, що долинав із орлиного гнізда. У гнізді, серед обгризених кісток, стара Акка побачила незграбне, потворне пташеня. Воно було покрите рідким пухом, на маленьких безпорадних крилах стирчали прямі жорсткі пір'їнки, а гострий загнутий донизу дзьоб був зовсім як у дорослого орла.
— Я їсти хочу, їсти! — кричало воно і широко роззявляло дзьоба.
Озирнувшись довкола, чи не підстерігають її де-небудь поблизу орли, Акка сіла на край гнізда.