Нільс зніяковів: він пригадав, що й Мартіну колись перепадало від нього.
Може, і Мартін згадав про це, але з делікатності не подав виду. А Марті він сказав:
— Годі плакати! Ми з Нільсом зараз щось придумаємо.
— Я вже придумав! — крикнув Нільс. — Вона полетить з нами.
— Атож, звичайно, вона полетить з нами, — зрадів Мартін. Йому дуже сподобалася пропозиція Нільса. — Правда, Марто, ви полетите з нами?
— Ох, це було б славно, — сказала Марта, — але я майже не вмію літати. Нас, домашніх гусей, ніхто цього не навчає.
— Нічого, ви самі навчитеся, — сказав Мартін. — Повірте мені, це не так уже й важко. Треба тільки твердо пам'ятати, що літати високо легше, ніж літати низько, а літати швидко легше, ніж літати поволі. От і вся наука. Я тепер це добре знаю! Ну, а якщо за правилами не вийде, можна і без правил — потихеньку, полегеньку, над самим ліском. Тільки що, відразу спустимося на землю і відпочинемо.
— Що ж, коли ви такі люб'язні, я із задоволенням пристану до вашої компанії, — сказала гуска. — Повинна вам зізнатися, що, поки я жила тут сама, вчилася літати. Ось побачите.
І Марта побігла по лужку, змахуючи на ходу крильми. Потім раптом підстрибнула і полетіла.
— Чудово! Чудово! Ви відмінно літаєте! — вигукнув Мартін. — Нільсе, сідай швидше!
Нільс застрибнув йому на спину, і вони вирушили в путь.
Марта виявилася дуже здібною ученицею. Вона весь час летіла нарівні з Мартіном, не відстаючи від нього.
Зате Мартін ніколи ще не літав так повільно. Він ледь ворушив крильми і раз у раз улаштовував привал.
Нільс навіть злякався. Він нахилився до самого вуха гусака і зашепотів:
— Що з тобою, Мартіне? Невже ти захворів?
— Тихіше, тихіше, — теж пошепки відповів Нільсу Мартін і покосився на Марту. — Як ти не розумієш! Адже вона летить уперше. Забув, як мені доводилося спочатку!
Так вони і летіли упівсили. Добре, що ніхто їх не бачив. Усі пташині зграї давно пролетіли мимо.
2
Щоразу, коли Нільс дивився вниз, йому здавалося, що вся земля подорожує разом із ним.
Поволі тяглися поля і луги.
Бігли річки — то спокійно розливаючись по долинах, то шумно перестрибуючи через кам'янисті пороги.
Дерева, упираючись корінням у землю, піднімалися по горах до самих вершин, а потім збігали по схилах — то поодинці, то густим лісом.
А сонце озирало всю землю й усіх підбадьорювало:
— Вперед! Вперед! Веселіше!
Але що далі Нільс летів на північ, то менше ставало у нього супутників. Першими попрощалися з Нільсом вишневі та яблуневі дерева. Вони кивали йому услід, нахиляючи голови в пишних білосніжних шапках, неначе хотіли сказати: "Далі нам не можна! Ти гадаєш, що це сніг на наших гілках? Ні, це цвіт. Ми хвилюємося, що його прихопить уранішнім морозом і він облетить завчасу. Тоді не буде врожаю ні вишень, ані яблук. Ні, ні, далі нам не можна!"
Потім залишилася позаду рілля, а з нею і села. Адже в селах живуть селяни. Як же їм бути без полів, на яких вони вирощують хліб!
Зелені луки, де паслися корови та коні, знехотя звернули убік, поступаючись дорогою грузьким мочарам.
А куди поділися ліси? Ще недавно Нільс летів над такими хащами, що за верхівками дерев і землі не було видно.
Але зараз дерева наче посварилися. Ростуть урозбрід, кожне само по собі. Буків давно уже й слід простиг.
Ось і дуб зупинився, наче задумався, — чи йти далі?
— Крокуй, крокуй! — крикнув йому згори Нільс. — Чого ти боїшся?
Дуб гойднувся вперед, знову задумався, та так і застиг на місці.
— Ну й стій собі, якщо ти такий упертий! — розсердився Нільс. — Он берізки і сосни хоробріші за тебе!
Але берези і сосни теж злякалися півночі. Вони скорчилися і пригнулися до самісінької землі, наче хотіли сховатися від холоду.
А сонце котилося по небу і невтомно світило.
— Не розумію, — сказав Мартін, — летимо, летимо, а вечір все ніяк не наступить. Так спати хочеться!
— І мені дуже хочеться! — сказала Марта. — Очі злипаються.
— І я б залюбки подрімав, — сказав Нільс. — Бачиш, Мартіне, он лелеки на болоті сплять. Тут, у Лапландії, все по-іншому. Може, тут замість місяця цілу ніч сонце світить? Давай і ми привал влаштуємо.
Так вони і порішили.
З
Наступного дня Нільс, Мартін і Марта побачили громаддя Сірих скель над Круглим озером.
— Ура! — закричав Нільс. — Прилетіли! Кидай якір, Мартіне! Вони опустилися на берег, порослий густим комишем.
— Ну що, Мартіне? Радий? — говорив Нільс. — Подобається тобі? Диви, тут і трава не проста, а лапландська, і комиш, напевне, лапландський, і вода в озері лапландська!
— Так, так, все просто чудово, — ґелґотав Мартін, а сам навіть не глянув ні на що.
Щиро кажучи, його зараз не цікавило, лапландська тут трава чи якась інша.
Мартін був чимось стурбований.
— Послухай, Нільсе, — тихенько сказав він, — як же нам бути з Мартою? Акка Кебнекайсе, звичайно, хороша птиця, але надто вже строга. Адже вона може Марту і не прийняти у зграю.
— Прийняти прийме… — сказав Нільс. — Тільки знаєш що, давай учинимо так: Марту поки що тут залишимо і з'явимося самі. Улучимо слушну мить і в усьому зізнаємося Ацці. А вже потім за Мартою злітаємо.
Вони заховали Марту в комишах, назбирали їй про запас водоростей, а самі пішли шукати свою зграю.
Вони поволі пробиралися по берегу, зазираючи за кожен кущик молодого верболозу, за кожну купину.
Скрізь кипіла робота — переселенці облаштовували нові помешкання. Хто тягнув у дзьобі гілочку, хто жмут трави, хто клаптик моху. У декого гнізда були вже готові, й сусіди із заздрістю поглядали на щасливих господарів, які відпочивали в нових домівках.
Але все це були чужі гуси. Нікого зі своїх Нільс і Мартін не знаходили.
— Може, ви знаєте, де зупинилася Акка Кебнекайсе? — питали вони кожного стрічного.
— Як не знати! Вона аж до скель полетіла. Облаштувалася під старим орлиним гніздом, — відповідали їм.
Нарешті вони побачили високу скелю і на ній гніздо — наче величезна корзина, вона приліпилася до кам'яної кручі.
— Ну, здається, прийшли, — сказав Нільс.
І справді, назустріч їм уже бігли і летіли друзі. Гуси обступили Мартіна та Нільса щільним гуртом і радісно ґелґотали:
— Нарешті! Прилетіли!
— Де це ви пропадали?
— Ви що, літати розучилися? — кричали їм зусібіч.