ДІВОЧІ ГРИЩА
Чого було їй зриватися — спитай-но йди. Бо ще по хаті тими ногами володала—то що, мало? А так щоб на буряки чи там на танці який раз піти з дівчатьми, про це мови не було. Аж зло брало: уткне свої ступи в тісненькі чобітки з халявами-панчохами, тільки коліна видко, і то вже тобі добре, хоч і пече,— та вона ще рукою за одне стегно вхопиться зо зла і здушує, наче кров не пускає в литку, а затим нагнеться, скільки шиї стачить, і роздивляється — тіло ж молоде, хоч обкутуй. Ці вечори їй добре в'їлися — життя записуй. Але ж як ці ноги такі, то куди з ними — вже й по роботі, вже й по танцях. Ні, раз була вийшла в поле, а назад то везли — не вени, а кендюхи поробились; взяла б отако й поодрубувала. Як воно вже надоїло — не кажи. Тільки бабу Богиньку й слухалася: не давай різати ноги, бо вмреш; їй чогось і самій охота була так думати, що це дай волю, то покалічать. І буде тоді. А так хоч якась надія була — може, само мине.
Вона сміялася, чого це їй перестало пекти десь на другий день,— це що бородатий приходив, того, може. Якісь у нього там свої клопоти— і це що через дорогу живе, то прибіг, чи якої хороби, — просився і в матінку, і в голубочку, про все ж так розказував та в очі дивився, а їй аж страшно робилося — в селі котре балакає й в очі дивиться, то й не дивина, — чуже ж воно, хоч і люблять там його за ці фокуси, що він з жінкою на сцені виробляє, та ще й дітей понаучував зі школи. А їм то що—дітки, такі довірливі, й ночували б у тому клубі; взяти оно Ярининого хлопця і вчительки з Закуснлівки, що Кащук прізвище,— чого вони тільки на сцені не витанцьовують, а Ірин ще й персня мідяного на руці держить — блищить у зал, очам ради нема. Правда, вони всього два танці й уміли—скільки вони там могли научити.
Марія все пробувала розгледіти ту його жіночку—на сцені то годі й думати,— а так десь, на вулиці чи біля клубу, але ж як воно нікуди не висовується, в тій хатині все та в хатині. Не знати, як їх Терещучка й повміщала на своїй половині — ну це їм така квартира, бо другої не було. Щось колгосп думав там давати, але як така сварка сталась і всі посердились, а вчителям то вже давно не до душі ці вистави були, — от тобі й життя вийшло. Вона то їх і жаліла обох, та ту жіночку найбільше, хоч до ладу й не розгледіла—дівкам то не дуже й вірити хтілося, що вона набагато старша од бородатого, і це він її так возить, без розпису.
Але який кому клопіт — як вогіи скільки сіл поміняли, містечок; є, що людям і так жить треба.
За це Сікорська нічого не могла думати — хай сміються, як хтять; мало самі так живуть, що й батьки не знають, розписані чи ні.
Що там у клубі вийшло старому, й чого сварка була — діти знають. Ще в новий будинок культури не переходили, а всім же цікаво, як це воно все буде, й не знали, чи виписувати художника з Житомира, щоб оформляв, чи хай Трезінський робить, він хіба не художник, — але як нове все, то й мова така, що нового директора ставити. А бородань як тримався — йому ж не в першому селі приставати, було б біля чого, то й їхати нікуди не треба. Ще як про той будинок ніхто не балакав, не знали, коли його там кінчати будуть, то всім було добре. Трезінський як грав на баяні, так і грав, Валентин Григорович — про смерть ще ж не думав — на скрипочці витинав, а той керував.
Проте якась дата находила, велика й кругла, і враз — давай кінчати; і де воно все взялося — цегла і що тільки не хоч. Трезінський з Валентином Григоровичем ні два, ані три, грають, і їм добре, а людям що: на свято є концерт. Та ще й з цирком, голубами, стрічки з барабана без одного дна витягує, оного скільки, а як гукне "дорогіє женщіни, с праздніком вас" та приримує, що в хатах уже й холодильники й газ, — йде гулянка.
І це так виходило, що й Трезінський мовчить, не скаже, що я звідси нікуди не піду, і бородатому чого лізти, жде, що воно далі буде. А там уже й учні побачили, що чого це вони гризуться — то за музику, то не ту пісню вибрали. А там декорації не такі — от тобі й причина. Трезінський: не так, що ти розбираєшся, ти приїжджий, а бородатий не змовчав; Валентин Григорович і собі — куди твоє діло, та за сокиру хапається. Еге, як до того діло, що й дітей не соромляться, то що вже казати.
У бородатого то й була якась підтримка, він трохи хитріший за цих сільських; Трезінський — як: малював собі стенди й картини, а коли треба, грає, — а цей і в газету когось попросив написати, що в селі не якась там самодіяльність, а такий от ансамбль і так ось називається, щоб усі знали. А для села то ще й слава. Вже й на другі села поїхали, якісь гроші трохи були — дітям байдуже, знають, що на костюми треба та все.
Така йому і відповідь була, бородатому,— як він хоче знати, що вона думає, то їй самій думок не приходило, вона й раніш так на це дивилася: хай собі буде, як людям до смаку, лучче ж, як то буває, що сидиш, аж голова тверда, й піти нікуди. Хоч по правді, то вона сумувала за тим, як за її пам'яті було. Нехай собі тепер так, і молоді оно цікавіше, але Марія думала, що так, як у них було, вже чи й буде, і тільки й добра, що ці молоді не знали тодішнього, та й журитися не буде за чим, — ось вона, може, пожуриться, покрутиться з цими ногами, а там — скільки тої старості ждати, та й по всьому; кому яке діло до її тодішнього. Вона боялася тільки одного, аби потім не заслабнути, як є старі баби, що сидять та тільки й мови їм, що про колишнє та як вони дівували. Як про дівування, то Марія вголос і не сказала б, але їй з цими молодими то й цікавіше, хоч нікого вона й не підпускала до себе — були там такі охочі; але тягнуло її до них, і забувалася вона, що настільки вже старша. Вони з дівчатами самі собі й нікого там не питалися — хто хтів, той з ними біг, — повдягаються й на вулиці своїй таке виробляють. У декого з дівчат бабські позалежувалися кожухи та сорочки вишивані, й так усякого одягу — то не стидно їм було ходити по дворах. Навіть з начальства декотрі охочі були, щоб їм поколядували, — ну да, це ж якби не Марія, то що з того колядування за толк був би.
їй і самій знаття б, чого це воно так з моди почало виходити — чи їм, старшим, не така охота вже була ходити, чи молодші забувалися, — таке й виходило, що дітвора, а посідають у буфеті, вина наберуть, а потім у клуб, за старшими; одне слово, де й подівалися ті вечори з морозами та зорями, зі скрипом по снігові чистому од двору до двору. Чогось люди забуваться стали. Але й так, що Марія трохи щось чула, нізвідки ж воно не бралося: то буцім щось вчителі дітям казали, то когось упіймали ввечері та батьків потім випитували в школу: "Чого це ваші діти ходять", — і воно так якось виходило, що не було за роботою як і подумати, а це вже як скрутнуло її, то вона починала коли й міркувати. Ну да, переболить тобі раз, не все ж болітиме, а часом і легше стане, а то й зовсім одпустить. А тих думок — господи, скільки їх там прибуде? Якби ж це ще десь за тих років, а то й охоти зараз нема. Й думав би, чув. Може б, якась охота більша й була б — там посперечатися з ким чи самим узяти й робити по своєму, але чогось на душі от найде, й що хоч роби, як виметено: хай би тамо, думала, що хоч робилося, а ти й пальцем не поворухнув би, стояв би й тіла не чув, — колись їй баба Богинька таке щось розказувала за війну — візьме тебе й не одпускає; щось же таке передається в тілі, хоч вона тоді ще дівчинкою була й не дуже пам'ятала: повиходять та постають і хоч би слово котра, — що там робиться, світу не видко, — робив би щось, біг би кудись, а тобі й язик не ворухнеться, — хіба з тим базаром не так було. Не дуже то їх багацько там і стояло — як день, то хто ж там удома сидітиме, але й так у селі знатимуть, хай хоч одно побачить; вона зразу незлюбила отого горбоносого, що в нього штани на мотузочках трималися, а ще як він бігав з топірцем та одривав лати і стовпчики підрубував або вихили-тував — то й зовсім у неї серця не було до цих людей; з мотузочками — то цей житомирський, там і вгадувати не тра, а ще було зо три дядьки, і чогось вона й цих не знала, думала, може ж, вони не коденські — ці тільки робили, що їм казав з мотузочками. Аж тяжко на них дивитися, вони люди сільські. Там тої роботи на раз вкусити, рядів три таких лавок довгеньких і до них прилавків таких самих довгих, тільки вищих і ширших, та й по базару. А з мотузочками ще й сердився — щось йому там було невгодно.