Але так було велено, так воно й зроблено.
Троє верхівців на потемнілих від безупинного дощу конях проскакали по дерев'яному мосту через Волхов, проїхали Неревським кінцем по вулиці Великій, налякана сторожа коло міської брами вискочила на повітання князя, але той тільки недбало кивнув їм і повів своїх варягів далі, по Кожевницькій вулиці, а потім і в Звіринець, гнав коня чимдуж. Ульв мовчки втирався від вибризків, що летіли з-під копит княжого коня, а Торд плювався і щоразу хотів щось гукнути, щоб розвеселити цю похмуру кавалькаду, але його ніхто не слухав, та й він сам розумів марність своїх зусиль, чим далі вони від'їздили від города, тим кволіші ставали його намагання щось там вигукнути чи крикнути, аж поки й він занурився в таку саму безнадійну мовчанку, як його товариш Ульв.
Ярослав досить легко відшукав озерце, де колись сидів, роздумуючи над своїми не совсім обачними вчинками, так само він махнув рукою варягам, щоб трималися осторонь, сам-один попрямував у той бік, де зустрів тоді Забаву, кілька разів (що вже було й зовсім незвично) озирнувся, щоб пересвідчитися, що Торд і Ульв відстали й не стежать за ним, здавалося йому, що їде тими самими перелісками, де вперше промайнула перед ним дівоча постать.За ці кілька тижнів ліс оголився до невпізнання, все навколо стало дивно однаковим, здавалося Ярославові, що він був тут, а могло бути, що й не тут. Він уперто посилав коня в найгустіше плетиво гілля й чагарів, мокрі віти хльоскали князя по обличчю, він вимучив коня, змучився сам і тільки тоді, як зненацька помітив, що вже тривалий час крутиться на одному місці, зрозумів нарешті, на яке безглуздя пустився. Бо не стане ж справді Забава сидіти отут, у мокрих чагарях, ждучи йото приїзду! Та коли б і ждала, то не могло те тривати стільки часу, та ще й у таку негоду.
Він озирнувся, щоб покликати своїх вірних варягів, але ті або ж занадто точно дотримувалися його веління зникнути з очей, або ж просто відстали десь у мокрих гущавинах — так Ярослав лишився сам у задощеному лісі, а що не мав чого робити, то пустив повіддя, сподіваючись, що розумний кінь виведе його з Звіринця, хоч і не хотілося повертатися на свій холодний і непривітний княжий двір, не втоливши свого бажання, дикого й несамовитого: забачити бодай на хвильку таємничу Забаву.
Згадав про сина Іллю, якого полишила йому небіжчиця Анна. Хирлявий, як і мати, хлопчик нагадував чимось Ярославові його власне дитинство, може, саме тому не часто ходив до нього, щоб не роз'ятрювати душу, і в цьому схожий був на свого батька, князя Володимира, який теж не любив хворобливих дітей і жон. Чомусь у цьому клятому лісі з недавніх пір у всьому ставав похожий на свого отця: і в думах, і в зневазі до хворощів навіть найближчих людей, і в бісівській похоті.
А варяги Ярославові тим часом трюхикали собі по Звіринцю, раді, що бодай на короткий час звільнилися від капризного князя, але не дуже-то й задоволені безцільним вештанням під холодним дощем. Хоча знову ж таки, якщо бути справедливим, то не так воно й погано прогулюватися в пустельному лісі, зігріватися теплом, що йде від коня, дрімати, похитуючись у сідлі, ні про що не думаючи (це стосувалося, ясна річ, Ульва) або ж всотеро перебираючи в гадці, як перебігала вчора перед самим твоїм конем дорогу тонконога дівчина, і що ти їй гукнув, і що вона тобі відповіла, і як ти пообіцяв до неї довідатися, а вона тобі що сказала, а ти їй — ніколи б не кінчав цих солодких передумувань Торд. Ульв спокійно спирався правицею на довгого списа, з яким завжди супроводжував князя, надаючи списові перевагу перед будь-якою іншою зброєю; що ж до Торда, то в того, окрім неодмінного двосічного меча, завжди за спиною висів лук, бо в глибині своєї досить-таки розвихреної душі той якимсь чином зумів утримати переконання, що треба бути постійним хоча б у виборі зброї і що набагато лідше перестріти нападника стрілою здаля, аніж допускати його до себе на довжину меча, де вже важко виявити, в кого твердішою буде рука і гострішою зброя.
Отак вони й трюхикали собі яо Звіринцю, коли зненацька попереду, серед невисоких чагарів, пропливли перед ними горді оленячі роги, пишні, розгалужені багатьма відростками роги, що майже зливалися з гіллям, недосвідчене око їх би й не зауважило, олень біг, не схнтуючн головою, він весь був невидимий, тільки пливли понад оголеністю галуззя його величні роги, і цього сталося задосить, щоб зіркі очі варягів умить запримітили здобич, обидва верхівці, ще й не додумавши гаразд, смикнули за повіддя, мовчки понукаючи коней, з обох відразу злетіла байдужість і сонливість, постаті в обох напружилися, обличчя набрали хижого виразу, а коли обидва раптом помітили, що й олень наддав ходу і намагається сховатися від них ще в густіших і вищих заростях, маломовний Ульв, зраджуючи своєму звичаєві, здавлено вигукнув:
— Стріляй!
Торд зірвав лука, наклав стрілу, натяг тетиву, так що вона з'єднала йому ніс і підборіддя, швидко прицілився і, ледь відвівши руку вліво, пустив коротку міцну стрілу туди, де ще ви-красовувалися між віттями дерев високі оленячі роги.
Було видно, як хижо летить туди стріла, як шугає вона вниз, у гущавину, було видно, як олень, мабуть поцілений стрілою, підскочив, від чого сколихнулися болісно над заростями його величні роги, але рана, завдана Гордом, ые була, певно, смертельною, бо роги, сколихнувшись, знов стали да свое місце й полетіли поміж віттям швидше и швидше, мов на полозках.
— Бий! — відчаєно гукнув Ульв, мабуть остаточно вирішивши порушити свою вічну мовчазність, Торд пустив навздогін оленеві ще одну стрілу, але тон і далі летів, неторканий і нестримний, гордо й зневажливо.
Тоді варяги вдарили коней у боки й помчали слідом, хоч і розуміли всю безглуздість такої погоні, бо на всьому скаку з лука тварину не встрелиш, а наздогнати не зможеш теж, бо з усього видно, що рана, завдана Тордом, була ніяка. Вони гналися за оленем в безнадії, просто за звичкою доводити до кінця справу, навіть приречену на неуспіх, однак цього разу небо послало їм винагороду за їхню віру й терплячість, бо не проскакали вони й поприща, як олень на всьому бігу впав, так ніби провалився крізь землю. Варяги кинулись туди, вважаючи упольованого звіра своєю здобиччю, але з другого боку загала-лайкало, кілька вершників вирвалися з вільшаника напереріз варягам, і ті несамохіть притримали коней, бо серед верхівців упізнали посадника Коснятина.