Як прислів’я чудове,
йде від роду до роду,
що народ — зодчий мови,
мова – зодчий народу.
ВОГНИЩЕ РОДИННЕ
На світі білому єдине,
як і дніпрова течія,
домашнє вогнище родинне,
оселя наша і сім'я.
Ми відтоді початки лічим,
як муж з камінням і паліччям
за звіром кидався вдогонь,
а жінка берегла вогонь,
вогонь, що предки розкладали,
здобутий ними від тертя;
пожитки різні, причандали,
що перейшли з первобуття.
Й слова житейські необхідні,
що проростали, як зерня,
вогнем освячені і рідні:
горнутись, горниця, горня.
Хоч їх походження і різне —
немає в цьому дивини.
Та дух вітчизни, материзни
несуть і досі нам вони.
Слова, що доти їх не знали,
первісні трепетні слова,
що зігрівали і єднали, —
і мова врунилась жива.
В щасливі і в тяжкі години —
куди б нам не стелився шлях
не гасне вогнище родинне,
в людських запалене серцях.
З ОДНОГО ДЖЕРЕЛА
Де вам, друзі, траплялось,
щоб од міста, села
три ріки розливалось
з одного джерела?
Що не річка, то мова
прагне, рине у світ
од безсмертного Слова,
що про княжий похід.
Що не річка, то мова
з-понад волзьких степів:
це російська чудова —
гусел радісний спів.
Що не річка, то мова
з-над Славути-Дніпра:
українська чудова —
кобзи сонячна гра.
Що не річка, то мова,
де шипшини корал:
білоруська чудова —
ніжний видзвін цимбал.
Від Русі розливалось
три могутніх ріки.
І тепер побратались
на віки, на віки.
НАЙДОРОЖЧЕ
Синів і дочок багатьох народів
я зустрічав, які перетинали
гірські й морські кордони і на подив
багато бачили, багато знали.
Я їх питав із щирою душею:
— Яку ви любите найбільше мову? —
І всі відповідали: — Ту, що нею
співала рідна мати колискову.
А ВІДГАДАЙТЕ-НО: ЩО Я ТАКЕ?
Загадка
А відгадайте-но: що я таке?
Всі хочуть, як народиться дитина,
щоб я було красиве і дзвінке,
бо носить все життя мене людина.
(Ім’я)
ВІЧНО ЖИВА
А мова не корилася царю —
ані царю, ані його сатрапам,
з орлом двоглавим стаючи на прю,
що брав її у пазуристі лапи.
Несла устами відданих синів
мужицьку правду, ту, що є колюча,
сміялася з ненависних панів,
що їхня правда на всі боки гнуча.
Плюндрованій, не надавали прав,
немов на звіра, об'являли лови.
Орел впивався в душу, тіло рвав —
він був безмозкий, хоч і двоголовий.
Заборонити дереву рости,
ширяти вольній птиці у блакиті,
живій ріці між берегів плисти,"
ходити сонцю по своїй орбіті?
Заборонить дощеві поливать
гінке стебло, щоб не зросло колосся,
поетові — писать і малювать,
щоб приректи народ на безголосся?
О як хотіла, прагла воля зла,
щоб ти була лиш суржик мішанина:
щоб вічно недорікою була
на втіху скалозуба-міщанина!
Хай давню жуйку міщанин жує,--
воскрели, піднеслися духом люди.
Бо є в народу Жовтень, Ленін є,
і рідна мова є і вічно буде!
ВЕСЕЛКОВИЙ РОЗМАЙ
Порипують роменським шляхом гарби,
Сулою тихо хлюпають човни.
І плине люд з своїм нехитрим скарбом
на ярмарок у наші Курмани.
Вози на вигоні. Стирчать голоблі.
Корови й коні поблизу осель.
Горшки і хомути. Мішки картоплі.
І крутиться весела карусель.
А нам, малим, усе цікаве вдвічі:
хто звідкіля прибув до Курманів.
Вусатий дядько — з Ракової Січі,
той — з Білої Берези, той — з Тернів.
Хтось приміряє теплі рукавиці,
когось приваблює садовина.
— А ви звідкіль? — З Погожої Криниці,
ті — з Білопілля, ті — з Лебедина.
І назви в юнім серці зазвучали,
як щось казкове, дивне, чарівне,
немов далекі зоряні причали,
кудись манили, кликали мене...
Хто так назвав ті селища навколо?
Хто оспівав діброви і лани?
У небі місяць — як млинове коло,
а на землі — Климентові Млини...
Красо моя ти, Сумщино, Сумщино,
куди не кинь — барвистих слів розмай:
Ромен, Боромля, Липова Долина,
Березів Яр, Лука, Зелений Гай...
Так зберігає мова калинова
на гронах дивних свіжості росу,
щоб у майбутнє музикою слова
нести душі народної красу.
З ОДНІЄЇ МИ РОДИНИ
Загадка
З однієї ми родини
від Андрія до Ярини.
Як по одному, самі,
ми буваємо німі,
хоч і маєм різні назви
й добре знаєте всіх нас ви.
Певним станемо рядком –
заговоримо ладком.
Ми – писемності основа.
А без нас ніхто ні слова!
Що це таке?
(Літери абетки)
ДУХМЯНИЙ ДИВОСВІТ
У спеку й дощ – без паніки –
і ясним гожим днем
з учителем ботаніки
ми влітку в мандри йдем.
Гудінням бджіл озвучений
духмяний дивосвіт:
і паничі тут кручені,
і королевий цвіт.
А хто розбризкав схилами
під гомінке цвірінь
цю жовту цвіть на килими,
цю золоту яскрінь?
Лист голий із росинками,
холодний, а на споді –
покритий волосинками
і теплий. То в народі
і стали мати-й-мачуха
ці квіти називати:
холодний верх – то "мачуха",
а теплий спід – то "мати".
Спочинемо у тіні ми:
ось прямо біля ніг
із вузликами синіми
стоїть петрів батіг.
Та зовсім то не вузлики,
не плетив торочки, —
то неба сині кусники,
блакитні квіточки.
Всі назви ми записуєм
(а дощик — мов крізь сито).
Залитий парк мелісою —
немов меди розлито.
Уже до дому близько ми,
все рідне навкруги.
А нас дощу і блискавки
періщать батоги.
У спеку й дощ — без паніки
і ясним гожим днем
з учителем ботаніки
ми з подорожі йдем.
З КОСИ БУЗЬКО ЛЕТІВ НА БАЛКУ
Каламбур
З коси бузько летів на балку
(косар косу там брав на брус),
і сів бузько в дворі на балку,
на довгий дерев'яний брус.
РІДНЕ СЛОВО
Ти постаєш в ясній обнові,
як пісня, линеш, рідне слово.
Ти наше диво калинове,
кохана материнська мово!
Несеш барвінь гарячу, яру
в небесну синь пташиним граєм
і, спивши там від сонця жару,
зеленим дихаєш розмаєм.