— Ні, — відповіла Аліса. — Я скоро навчуся і сама прочитаю…
ПОДОРОЖ АЛІСИ
Фантастична повість
Розділ 1
ЗЛОЧИННИЦЯ АЛІСА
Я обіцяв Алісі: "Закінчиш другий клас — візьму тебе з собою в літню експедицію. Полетимо на кораблі "Пегас" збирати рідкісних тварин для нашого зоопарку". Я сказав про це ще взимку, відразу після Нового року. І заодно поставив кілька умов: добре вчитися, не робити дурниць і не йти на авантюри.
Аліса чесно виконувала умови, і, здавалося, ніщо не загрожувало нашим планам. Але в травні, за місяць до відльоту, трапилась подія, яка ледь було все не зіпсувала.
Того дня я працював дома, писав статтю для "Вісника космозоології". Крізь відчинені двері кабінету я побачив, що Аліса прийшла зі школи похмура, жбурнула з розмаху на стіл сумку з диктофоном та мікрофільмами, від обіду відмовилася і замість улюбленої в останні місяці книжки "Звірі далеких планет" узялася читати "Трьох мушкетерів".
— У тебе неприємності? — спитав я.
— Аж ніяк, — відповіла Аліса. — З чого ти взяв?
— Так, здалося.
Аліса подумала трохи, відклала книжку і спитала:
— Тату, а в тебе нема часом золотого самородка?
— А великий тобі потрібен самородок?
— Кілограма на півтора.
— Нема.
— А трохи меншого?
— Чесно кажучи, і трохи меншого нема. Ніякого нема у мене самородка. Навіщо він мені?
— Не знаю, — мовила Аліса. — Просто мені знадобився самородок.
Я вийшов із кабінету, сів поруч з нею на диван і сказав:
— Розповідай, що там у тебе трапилось.
— Нічого особливого. Просто потрібен самородок.
— А якщо цілком відверто?
Аліса глибоко зітхнула, подивилася у вікно, нарешті зважилася:
— Тату, я злочинниця.
— Злочинниця?
— Я вчинила пограбування, і тепер мене, напевно, виженуть зі школи.
— Жаль, — сказав я. — Ну, говори далі. Сподіваюся, що все не так страшно, як здається на перший погляд.
— Одне слово, ми з Альошею Наумовим вирішили піймати щуку-гіганта. Вона водиться в Ікшинському водосховищі і пожирає мальків. Нам про неї розповів один рибалка, ти його не знаєш.
— А до чого тут самородок?
— Для блешні.
— Що?
— Ми в класі обговорювали і вирішили, що треба щуку ловити на блешню. Просту щуку ловлять на просту блешню, а гігантську щуку треба ловити на особливу блешню. І тоді Льова Званськии сказав про самородок. А в нас у шкільному музеї є самородок. Точніше, був самородок. Вагою у півтора кілограма. Його школі один випускник подарував. Він його з поясу астероїдів привіз.
— І ви вкрали золотий самородок вагою у півтора кілограма?
— Це не зовсім так, тату. Ми його позичили. Льова Званськии сказав, що в нього батько геолог і він привезе новий. А поки що ми вирішили зробити блешню із золота. Щука напевно клюне на таку блешню.
— А далі що?
— Далі нічого особливого. Хлопці побоялися відчинити шафу. І ми тягли жеребок. Я б ніколи не стала брати золотого самородка, але жеребок випав мені.
— Випав.
— Що?
— Жеребок випав тобі.
— Атож, жеребок випав мені, і я не могла відступити перед усіма дітьми. Тим паче, ніхто б і не помітив, що цього самородка не стало.
— А потім?
— А потім ми пішли до Альоші Наумова, взяли лазер і розпиляли цей триклятий самородок. І поїхали на Ікшинське водосховище. І щука відкусила нашу блешню.
Аліса подумала трохи й додала:
— А може, й не щука. Можливо, корч. Блешня була дуже важка.
Ми шукали її і не знайшли. Пірнали по черзі.
— І ваш злочин відкрився?
— Так, тому що Званський — обманщик. Він приніс із дому пригорщу алмазів, а каже, що золота нема ні шматочка. Ми його відправили з алмазами додому. Здалися нам його алмази! А тут приходить Олена Олександрівна і каже: "Молодь, очистіть музей, я зараз сюди первачків на екскурсію приведу". Бувають же такі нещасливі збіги! І все одразу ж виявилось. Вона до директора побігла. "Небезпека, — каже (ми під дверима слухали), — у когось пробудилося в крові минуле!" Альошка Наумов, правда, сказав, що він усю провину на себе візьме, але я не погодилась. Якщо жеребок випав, нехай мене й карають. От і все.
— І все? — здивувався я. — Так ти зізналася?
— Не встигла, — відповіла Аліса. — Нам строк дали до завтра. Олена сказала, що або завтра самородок буде на місці, або не минути гострої розмови. Отже, завтра нас знімуть із змагань, а може, навіть виженуть зі школи.
— З яких змагань?
— Завтра у нас гонки в повітряних пузирях. На першість школи. А наша команда від класу — саме Альошка, я і Єговров. Не може ж Єговров один летіти.
— Ти забула ще про одне ускладнення, — сказав я.
— Про яке? — спитала Аліса таким голосом, ніби здогадувалась.
— Ти порушила нашу домовленість.
— Порушила, — згодилась Аліса. — Але я сподівалася, що порушення не дуже сильне.
— Так? Украсти самородок вагою у півтора кілограма, розпиляти його на блешні, утопити в Ікшинському водосховищі і навіть не зізнатися! Боюсь, що доведеться тобі лишитися, "Пегас" полетить без тебе.
— Ой, тату! — мовила Аліса тихо. — Що ж тепер робитимемо?
— Думай, — сказав я і вернувся в кабінет дописувати статтю.
Та писалося погано. Надто вже безглузда історія виходила. Як маленькі діти, розпиляли музейний експонат.
Через годину я виглянув із кабінету. Аліси не було. Кудись подалася. Тоді я подзвонив у Мінералогічний музей Фрідману, з яким я колись зустрічався на Памірі.
На екрані відеофона з'явилося кругле обличчя з чорними вусами.
— Льоню, — сказав я, — у тебе нема в запасниках зайвого самородка вагою кілограма на півтора?
— Є і на п'ять кілограмів. А навіщо тобі? Для роботи?
— Ні, вдома потрібен.
— Не знаю, що тобі порадити, — відповів Льоня, закручуючи вуса. — Адже вони всі заприбутковані.
— Мені який-небудь, хоч завалящий, — попросив я. — Дочці в школі знадобився.
— Алісі?
— Алісі.
— Тоді знаєш що, — мовив Фрідман, — я тобі дам самородок. Точніше, не тобі, а Алісі. Але ти мені віддячиш добром за добро.
— Залюбки.
— Дай на один день синебарса.
— Що?
— Синебарса. У нас миші завелися.
— У камінні?
— Не знаю вже, чим вони живляться, але завелися. І кицьки не бояться. І на мишоловку не зважають. А від запаху і вигляду синебарса миші, як усім відомо, тікають щодуху світ за очі.
Що мені було робити? Синебарс — тварина рідкісна, і мені самому доведеться їхати з ним у музей і там дивитися, щоб синебарс кого-небудь не покусав.