Тут Аліса затнулася, бо археолог підстрибнув у сумці.
— Ой так, звичайно, — мовила вона і полізла в кишеню по гроші.
Грошей лишалося зовсім небагато. Всього десять монет. — А коли відходить поїзд? — запитала Аліса.
Проте касирка нічого не відповіла й грюкнула віконцем.
— Касирки тут неввічливі, — сказала Аліса. — У нас таких нема.
Вона вийшла на платформу й зупинилася за залізним стовпом.
Вона не хотіла розгулювати на виду.
Поїзд стояв біля платформи, паровоз розводив пару, і нечисленні пасажири сідали на свої місця.
Дехто був ще зовсім сонний, щойно прокинувся.
Аліса вибрала вагон, у якому нікого не було, і мерщій пішла до нього.
Біля вагона стояв провідник у високому оранжевому капелюсі.
— Ваш квиток?
Аліса простягла йому квиток.
— Ви читати не вмієте? — спитав він. — Написано ж — третій клас. А це вагон першого класу.
— А яка різниця? — спитала Аліса.
Провідник зміряв її з голови до п'ят і відповів:
— У ціні.
І коли Аліса заквапилася, щоб він її більше не розглядав, до наступного вагона, трохи біднішого, розфарбованого, де було повно народу, вона почула, як провідник сказав комусь:
— Поглянь, що за чудо! Іноземка, чи що?
І тоді Аліса вирішила видавати себе за іноземку. Вона зупинилася біля вагона, але до дверей не підійшла, а нахилилася до сумки і спитала археолога пошепки:
— А що, як я видаватиму себе за іноземку?
— Тоді видавай себе за північну іноземку і ні в якому разі не за південну.
— Чому?
— А тому, що з північними у них союз, а з південними от-от війна почнеться.
— Не почнеться, — впевнено сказала Аліса. — Не встигнуть.
— А з твоєю допомогою, може, і встигнуть.
— Ти з ким розмовляєш, пані? — почула Аліса суворий голос.
Вона випросталася. Поруч неї стояв товстий чоловічок у жовтому мундирі, з великим золотим гербом на капелюсі. Вона вирішила, що це поліцейський, і першим її рухом було втекти звідси. Втекти світ за очі.
— Стій, — сказав чоловічок у жовтому і схопив її за рукав. — Ти звідки приїхала і з ким розмовляєш, питаю?
— Я з півночі, — відповіла Аліса. — Я іноземка. Іноземка з півночі.
— Щось не схоже, — мовив чоловічок.
Але тут паровоз загув, Аліса вирвалась і скочила на приступку вагона.
Чоловічок у жовтому мундирі роздумував, що йому робити, а тим часом Аліса простягла квиток провідникові й протиснулася в напханий вагон. Їй пощастило знайти купе, в якому дрімали три чоловіки в бідному одязі й пом'ятих капелюхах. Четверте місце було вільне.
— Хто це був? — запитала Аліса, переводячи дух і схиляючись аж до сумки.
— Це був носильник, — пролунав шепіт у відповідь.
Поїзд смикнувся і, постукуючи на рейках, рушив до столиці.
— Він не міг мене заарештувати?
— Не знаю, — озвався археолог. — А тебе ніхто не чує?
— Ні, вони сплять.
— Тоді почитай нарешті газету. І постав сумку на підлогу. Так менше хитає.
Аліса розгорнула газету.
Газета була вчорашня. І через усю першу сторінку тягся червоний напис: "Завтра Колеїда зустрічає героїв космосу".
— Усе гаразд, — прошепотіла Аліса. — Ми встигаємо. Часовики не помилились.
13
На щастя, сусіди через дві станції вийшли, й Аліса залишилася в купе одна. Вона витягла археолога із сумки, й вони разом прочитали всі повідомлення в газеті, де говорилося про політ космонавтів та про те, як їх будуть зустрічати. Вони навіть змогли приблизно прикинути, як їм пробиратися через столицю. Правда, столиці археологи ще не розкопали, але в бібліотеці Рррр знайшов план міста й перемалював його. Кепсько було з грішми. Їх лишалося тільки-тільки на трамвай або автобус. Навіть перекусити не було на що.
— Ну що ж, — журливо всміхнувся археолог і підморгнув Алісі однісіньким оком, — доведеться, як у казці, продати мене, свого єдиного друга.
— Ніхто тебе не купить без хвоста, — сказала Аліса.
— Не турбуйся, — заспокоїв археолог. — Я знайшов голку й нитки. Тільки ти так розгойдувала сумку, що я боявся вколоти собі пальці. А тепер я пришию собі хвоста. Їхати ще години півтори.
Аліса дивилась у вікно. За вікном була звичайна країна, правда, надто відстала у порівнянні з Землею, але ж Земля теж колись була відсталою: на ній не було монорейок, повітряних швидкісних пузирів, антигравітаторів, летючих будинків та всяких інших звичайнісіньких речей.
Археолог мугикав щось собі під ніс і пришивав хвоста. Аліса могла б йому допомогти — вона краще вміла вправлятися з ниткою, аніж Рррр, — проте не стала пропонувати йому своїх послуг: адже кожний сам пришиває собі хвоста, чи не так?
Аліса заходилася розглядати портрети космонавтів у газеті. Один із космонавтів їй сподобався найбільше. Він був молодий, темноокий і усміхався так широко, ніби взагалі не усміхатися не міг. "Інженер Толо", — прочитала вона його ім'я. І запам'ятала.
Двері в купе грюкнули, і зайшла бабуся. Вона була маленька, з круглим рум'яним личком, у довгому синьому платті. Аліса побачила, як очі бабусі стали раптом широкими й наляканими. Бабуся дивилася вниз, на лавку.
— Ой! — вигукнула бабуся.
Аліса простежила за її поглядом і побачила, що захоплений зненацька археолог, притримуючи однією рукою хвіст і в другій досі ще стискаючи голку, пробує залізти в сумку. Аліса мерщій розкрила сумку ширше, щоб він ускочив туди, і знову поглянула на бабусю. Бабуся задкувала в коридор, і рот у неї вже відкрився, наче вона ось-ось закричить.
— Не хвилюйтеся, бабусю, — почала Аліса. — Не хвилюйтеся. Це воно так грається.
— Ху! — мовила бабуся. Вона немовби трохи заспокоїлася, почувши Алісин голос. — А мені вже здалося…
— Що?
— І не кажи, доню, — відповіла бабуся. — Мені приверзлося, що твоє кошеня собі хвоста пришиває. Очі підвели.
Бабуся швидко забула про свій переляк, усілася під віконцем, розв'язала мішечок і витягла звідти два помідори. Один узяла собі, другий простягла Алісі.
— Ти куди, доню? — спитала вона.
— Я в столицю.
— Звісна річ — у столицю, — згодилась бабуся. — А що там робитимеш?
— Я їду космонавтів зустрічати…
— А-а, — мовила бабуся і раптом задумалась. — Скажи, люба, спитала вона схаменувшись, — а в твого кошеняти два ока чи одне?
— Два, — відповіла Аліса спокійно, — тільки воно одне око увесь час примружує.
— Ну гаразд. — Бабуся ще раз глянула з острахом на сумку. — А я теж на космодром їду.