Не з'явилася вона й наступного дня. Ні наступного. Він не міг ані їсти, ані спати. Риболовля набридла. Не читалося. І весь цей час він ненавидів себе, ненавидів за те, що поводиться як закоханий підліток, за те, що нічим не відрізняється від будь-якого іншого дурня, якому вже за сорок, а він усе зваблюється гарненьким личком й стрункими ніжками. Ще зовсім недавно він би навіть не подивився на іншу жінку, аж ось ще й тижня не пройшло, а він не тільки почав задивлятися, але й закохався.
Коли, на четвертий день, він піднімався на пагорб, то вже й не сподівався побачити Джулію, аж раптом побачив її в променях сонця, й здалося, що він знову ожив. Цього разу вона була в чорному платті. Він мав би здогадатися чому її не було, та він не здогадався поки не підійшов до дівчини й не побачив сльози на її очах та зрадницьке тремтіння губ.
— Джуліє, що сталося?
Вона припала до нього й притислася обличчям до піджака, її плечі здригалися. — Помер мій тато, — сказала вона, і він звідкись знав, що це її перші сльози, що на відспівуванні покійника і похоронах вона не плакала й розридалася лише зараз.
Він ніжно обняв дівчину. Він ніколи не цілував її, не поцілував і зараз. Тільки провів губами по чолу, торкнувся волосся — оце і все.
— Співчуваю, Джуліє, — сказав він. — Я знаю, як багато він для вас значив.
— Він із самого початку знав, що вмирає, — сказала вона. — Знав, напевно, відтоді, як проводив у лабораторії досліди зі стронцієм-90. Але він нікому про це не сказав, навіть мені нічого не сказав... Я не хочу жити. Без нього мені немає для чого жити. Немає для чого, немає, немає!
Він міцно обійняв її.
— Ви ще щось знайдете, Джуліє. Когось знайдете. Ви ще молода. Ви ще зовсім дитина.
Її голова різко відкинулася, вона глянула на нього миттєво висохлими очами.
— Я не дитина! Не смійте називати мене дитиною!
Від подиву він відпустив її й відступив назад. Він ще жодного разу не бачив її сердитою.
— Я не хотів... — почав було він.
Та її гнів пройшов так само швидко, як і з'явився.
— Я знаю, що ви не хотіли мене образити, містере Рендольф. Але я не дитина, правда, не дитина. Обіцяйте мені, що ніколи не називатимете мене дитиною.
— Добре, — сказав він. — Обіцяю.
— Тепер мені час йти, — сказала вона. — У мене ще тисяча справ.
— А завтра... ви прийдете завтра?
Вона довго дивилася на нього. Її блакитні очі блищали від сліз наче роса після літньої зливи.
— Машини часу зношуються, — сказала вона. — Потрібно замінити деякі деталі, а я не знаю, як це робиться. Наша... тобто моя... годиться тільки на одну поїздку, та й то я не впевнена.
— Але ж ви спробуєте?
Вона кивнула.
— Так, спробую. І ще, містере Рендольф...
— Так, Джулія?
— Якщо в мене не вийде, щоб ви знали, — я вас кохаю.
Вона швидко втекла вниз схилом й зникла в кленовому гаю. Його руки тремтіли коли він запалював люльку, і сірник обпік йому пальці. Він не пам'ятав, як дістався будинку, як вечеряв й ліг спати, але все це він робив, тому що вранці прокинувся в своїй кімнаті, а на кухні був брудний посуд.
Він вимив посуд й зварив каву. Весь ранок він ловив з містка рибу й намагався ні про що не думати. З реальністю він зіткнеться пізніше. А зараз йому було достатньо знати, що вона кохає його, і що через кілька коротких годин він знову її побачить. Навіть зіпсована машина часу повинна без зайвих клопотів довезти її з селища до пагорба.
Він прийшов раніше, сів на гранітну лавку й чекав, коли вона вийде з лісу й почне підніматися на пагорб. Він чув як стукоче його серце і знав, що руки тремтять.
"Позавчора я бачила кролика, вчора — оленя, а сьогодні — вас."
Він чекав, чекав, але вона не прийшла. Не прийшла вона й наступного дня. Коли тіні почали подовжуватися й стало прохолодно, він спустився з пагорба й увійшов у кленовий гай. Він знайшов стежку й пройшов нею через ліс аж до самого села. Він зупинився біля маленького будиночка пошти й запитав, чи немає для нього листів. І коли літній поштар відповів, що листів немає, він якусь мить зважувався.
— Ска... скажіть, живе десь тут поблизу сім'я Данверсів? — випалив він.
Поштар похитав головою.
— Ніколи не чув про таких.
— А похорони недавно в селі були?
— Вже з рік як не було.
Марк приходив на пагорб щодня, поки не скінчилася його відпустка, але в глибині душі він знав, що дівчина не повернеться, що він втратив її назавжди, неначе її ніколи й не було. Вечорами він вештався селом сподіваючись, що поштар помилився, але Джулії не було й сліду, а перехожі, яким він описував зовнішність дівчини, теж нічого не знали про неї.
На початку жовтня він повернувся в місто. Вдома він намагався поводитися так, наче в їхніх стосунках з Анною нічого не змінилося. Та коли вона дивилась на нього, то здавалось, що вона бачить, що щось змінилося. І хоча вона ні про що не запитувала, з кожним тижнем вона ставала все мовчазнішою й мовчазнішою, а той, так і не розгаданий ним, страх в її очах ставав все виразнішим.
Він почав щонеділі їздити за місто й відвідувати вершину пагорба. Листя вже пожовкло, а небо було навіть блакитніше, ніж місяць тому. Годинами сидів він на гранітній лавці, дивлячись на те місце, де востаннє бачив дівчину.
"Позавчора я бачила кролика, вчора — оленя, а сьогодні — вас."
Потім, дощової ночі всередині листопада, він знайшов валізу. Вона належала Анні, і знайшов він її зовсім випадково. Вона поїхала в місто пограти в бінго, а він залишився в будинку сам. Провівши дві години дивлячись надоїдливі передачі, Марк згадав про складані картинки-загадки, які він збирав минулої зими.
Намагаючись придумати собі якесь заняття — будь-яке, аби тільки відволіктися від думок про Джулію, він поліз за картинками на горище. Валізка впала з полиці, коли він порпався серед коробок й випадково зіштовхнув її. Вона впала й від удару об підлогу відкрилася.
Він нахилився, щоб підняти її. Це була та валіза з якою Анна прийшла в ту невелику квартирку, яку вони найняли після одруження, і він згадав, що вона завжди замикала її й, сміючись, говорила, що є речі які жінка повинна тримати в секреті навіть від власного чоловіка. З роками замок проржавів і від удару зламався.