Тато Зайчик витер лапкою вуса, відклав набік шматочок капустяного качана й промовив, повернувшись до своїх зайченят, що гарнесенько посідали навколо нього на задніх лапках:
— Так-от, дітки. Ви тепер вже повиростали. Знаєте ви увесь наш заячий звичай, маєте прудкі, міцні ноги й теплі кожушки, на які так нарікали влітку. То правда — літом в них трошки парко, але ж зате нині, коли вже почалися холодні ночі та вранішні заморозки, вам буде саме добре. Ще за місяць кожушки поробляться більш пухкими, а тоді вже ви навіть не боятиметесь Дюді...
— А хто ж то такий — Дюдя? — запитав старшенький Зайчик-Стрибанчик.
— А ти не лізь поперед батька в пекло! — спинила його Зайчиха, шинкуючи на зиму капусту. — Коли говорять тато, мусите слухати звичайненько й не перебаранчати [1]. Запитають щось, тоді й ви говоритимете.
______________
[1] Перебаранчати — заважати.
Тато Зайчик відкашлявся, бо він вчора, вгрівшись, напився холодної води й був трошки застуджений. Через хвильку він продовжував далі:
— А Дюдя — то така стара бабуся, невидима людям, як, наприклад, Водяник, чи Лісовик, чи та сусідня бабуня — Відьма, що недавно приносила вам солодкої моркви...
Дюдя стара-престара, вся сива, як молочко, але ж ще має гострі зуби та цупкі руки. Ви її ще не бачили. Та й слава Богу, бо часто трапляється, що хто її зблизька побачить, не лишиться живий. А не бачили ви її через те, що вона ціле літо спить, прокидається ж тільки на зиму. Живе вона у вершечку кам'яної високої гори Гострячки, далеко від нашого лісу. Живе вона дуже пишно в кришталевому Морозенковому палаці.
Щозими, коли до нашого краю могутній Дід Мороз присилає з Північної Сторони одного з своїх синів, Морозенка, тоді тільки прокидається бабуся Дюдя. Вона розбуркує всю челядь й велить чистити та прибирати Морозенків палац. Спросонку челядники часто нароблять не так, як треба, тоді Дюдя починає гніватись. Кличе вона свою старшу дочку Віхолу, таку ж, між нами кажучи, ледачу, як і сама мати, бо Віхола ще дужче любить спати, як сама Дюдя! Ну, а як прокинеться Віхола, то враз закрутить таке, що й світу Божого не видко!..
Звичайно, люди дуже бояться Віхоли, а ще більше — Дюді, бо коли вони гніваються, то й справді стають страшні. Тоді люди замикаються по хатах й носа надвір не витикають.
Нам же дуже боятися Дюді не треба, бо вона може наробити шкоди тільки ледачим зайцям, що не котять швидко бігати. Навпаки, ми повинні пам'ятати, що коли лютують Дюдя та Віхола, то нам в той час менше небезпеки від нашого найстрашнішого ворога — людини. Отож, хоч би як страшно вила Дюдя, ви не лякайтеся. Тільки мусите добре навчитися, як треба вгадувати під час завірюхи напрям в лісі. А для того треба придивлятися, з якого боку буде мох на соснах. Треба також...
І тато Зайчик почав навчати своїх дітей, як слід петляти по чистому снігу, щоб збити з пантелику ворога — людину. Як можна під час завірюхи, що робить Віхола, бігти додому просто, бо ж не буде знати жодних їхніх слідів. Як треба бігати під великий мороз, щоб не поприморожувати собі лапок. Як і де треба розгромаджувати сніг, щоб знайти собі їжу, бо те, що мама поскладала про запас, потрібно зберігати на чорний день...
Зайченята уважно слухали татову науку, а потім кожного дня прислухалися, чи не виє ще бабуся Дюдя?! Часто вони розпитували про неї й у тата, й у знайомих дядьків Зайчиків, у синичок та посмітюх, у маленьких Хух. Але ж виявилося, що ніхто з тутешніх зайчиків на власні очі ніколи її не бачив, пташки також ховалися у свої гнізда, коли Дюдя починала вити. Тільки знайшлася одна стара Хуха, що якось здалеку побачила Дюдю, але ж перелякалася, а через те не могла докладно про неї розповісти. Знала тільки добре, де стоїть кришталевий Морозенків палац, в якому живе Дюдя.
Все це було страшенно цікаво зайченятам, а найбільше — моторному та завзятому юнакові Зайчикові-Стрибанчикові. А хоч мав він і розумну голову, та була в нього запальна вдача. Отож, як закортить йому чогось, то, мовляв, хоч кров з носа, а він тільки про те й думає!..
Тепер же йому невимовно кортіло побачити на власні очі стару Дюдю та дочку її, Віхолу. А коли вже не їх самих, то бодай принаймні той чудовий кришталевий палац Морозенків, про який так багато було оповідань. По кілька годин дивився він у той бік, де стояла гора Гострячка, що видавалася від їхнього лісу блакитною хмаринкою.
Від своєї бабусі, що була ще жива, чув він не раз, що всяке діло краще робити гуртом, як самому. От і почав він підмовляти одного по одному своїх братів та однолітків-сусідів, щоб усією громадою помандрувати до гори Гострячки, знайти в ній Морозенків палац та побувати в ньому.
— От тоді, — говорив він, — ми знатимемо те, чого ніхто в нашому лісі не знає!
А кому ж не цікаво знати те, чого ніхто не знає?!
І от так палко він доводив свою думку, так цікаво розмальовував майбутню подорож, що знайшлося чимало таких сміливих юнаків із заячого кодла, що пристали до Зайчика-Стрибанчика. Коли ж вони твердо намислили податися в ту страшну подорож, то вирішили, що першої неділі вранці, як старі Зайці спатимуть довше, ніж в будній день, удосвіта вирушать із дому.
Зайчик-Стрибайчик добре розумів, що треба було поспішати, бо вже давно повтікали з лісу птиці, що відлітають восени до вирію. На прощання вони говорили:
— Маємо звістку, що вже швидко прийде Морозенко. Кажуть, що цей буде дуже сердитий. Прощавайте до весни!..
Перелетіли понад лісом великі довгошиї лебеді, перелетіли й чубаті журавлі, довгоносі лісові кулики, летіло й багато іншої, незнаної в тих місцях птиці. І всі вони, сідаючи відпочити або в озері, що було серед лісу, або спиняючись і в самому лісі, на землі, говорили в один голос:
— Старий Мороз вже розсилає по землі своїх синів. Швидко й до вас прийде новий Морозенко.
— А не чули, який він? — питалися всі в лісі.
— Чули! Кажуть — дуже, дуже лютий, як ловецький пес! Гемонська душа!.. Принесе він вам круту зиму. Начувайтеся!..
Все те чув і Зайчик-Стрибанчик. Бачив він також, як після тих звісток всі, хто був у лісі, з великим поспіхом без відпочинку готувалися до зими. Лагодили хатки, наносили якнайбільше моху, робили величезні запаси всякого корму. І сам він з своїм татом, мамою та братами бігали щоночі за новими качанами. Навіть старесенька бабуся — й та, підпираючись ключкою, ходила на панські городи по моркву.