Одного разу, пізно ввечері, він у чорному фраку й білому жилеті увійшов до вітальні, щоб узяти з собою на баль Володю, який саме одягався тоді в своїй кімнаті. Бабуся в спальні чекала, щоб Володя прийшов показатись їй (вона мала звичку перед кожним бенкетом кликати його до себе, благословляти, оглядати й напучувати). В залі, освітленій однією лише лямпою, Мімі з Катрусею ходили вперед і назад, а Любочка сиділа за роялем і вчила другий Фільдів концерт, улюблену п'єсу maman.
Ніколи ні в кому не бачив я такої родинної схожости, як між сестрою й матусею. Схожість ця була не в обличчі, не в постаті, але в чомусь невловимому: в руках, у манірі ходити, особливо в голосі і в деяких виразах. Коли Любочка сердилася й казала: "цілий вік не пускають", це слово "цілий вік", що мала також звичку говорити maman, вона вимовляла так, що, здавалося, чуєш maman, — якось протягливо: ці-і-лий вік; але що справді було надзвичайне — це схожість у грі її на фортепіяні і в усіх рухах при цьому: вона так само поправляла сукню, так само перевертала сторінки лівою рукою згори, так само з досади кулаком била по клявішах, коли довго не виходив важкий пасаж, і говорила: "Ой, боже мій!" і та сама невловима ніжність та чіткість гри, тієї чудової фільдівськрї гри, так влучно названої jeu perlé, чарів якої не могли перемогти всі вигадки новітніх піяністів.
Тато увійшов до кімнати швидкими маленькими кроками й підійшов до Любочки, що перестала грати, побачивши його.
— Ні, грай, Любо, грай, — сказав він і посадовпв її;—ти знаєш, як я люблю тебе слухати...
Любочка грала далі, а тато довго, спершись на руку, сидів проти неї; потім, швидко смикнувши плечем, він устав і почав ходити по кімнаті. Підходячи до роялю, він щоразу зупинявся й довго пильно дивився на Любочку. З рухів і ходи його я бачив, що він хвилюється. Пройшовши кілька разів по залі, він, зупинившись за стільцем Любочки, поцілував її в чорну голову й потім, швидко повернувшись, знов почав ходити. Коли, скінчивши п'єсу, Любочка підійшла до нього з запитанням: "чи добре?", він мовчки взяв її за голову й почав цілувати в чоло й очі з такою ніяшістю, якої я ніколи не бачив од нього.
— Ой, боже мій! ти плачеш! — раптом сказала Любочка, випускаючи з рук ланцюжок його годинника й дивлячись на нього своїми великими здивованими очима. — Прости мене, голубчику тату, я зовсім забула, що це матусина п'єса.
— Ні, друже мій, грай частіше, — сказав він тримтячим від хвилювання голосом. — Коли б ти знала, як мені любо поплакати з тобою...
Він іще раз поцілував її і, намагаючись перебороти внут-трішнє хвилювання, смикаючи плечем, вийшов у двері, що ними треба було через коридор іти до Володиної кімнати.
— Вольдемаре! чи ти скоро? — крикнув він, зупиняючись серед коридора. Під той час повз нього проходила покоївка
Маруся, яка, побачивши пана, нахилила голову й хотіла обійти ііого. Він зупинив її:
— А ти все кращаєш! — сказав він, нахилившись до неї. Маруся почервоніла й іще більше похнюпилась.
— Дозвольте, — прошепотіла вона.
— Вольдемаре, що ж, ти скоро? — повторив тато, смикаючи плечем і покахикуючи, коли Маруся вя;е пройшла й він побачив мене.
Я люблю батька, але розум людини живе незалежно від серця й часто вміщує в себе думки, що ображають почуття, що незрозумілі й жорстокі для нього. І такі думки, дарма що я намагаюся усунути їх, приходять до мене...
XXIII. БАБУСЯ
Бабуся від дня до дня слабішає: її дзвоник, голос буркотливої Гайки й грюкання, дверима частіше чути в її кімнаті, і вона приймає нас уже не в кабінеті, у вольтерівському кріслі, в спальні, на високому ліжку з подушками, обшитими мереживом. Привітаючись до неї, я помічаю на її руці блідо-жовтаву глянцеву пухлину, а в кімнаті важкий запах, який п'ять років тому я чув у матусиній кімнаті. Лікар тричі на день буває в неї, і вже було кілька консультацій. Але вдача, погорде й церемонне поводження її з усіма сем'янамп, а особливо з татом, аж ніяк не змінилося; вона так само розтягує слова, піднімає Нзрови й говорить: "мій милий".
Але от кілька день нас не пускають до неї, і раз уранці St.-Jérôme підчас навчання пропонує мені їхати кататись із Любочкою й Катрусею. Дарма що, сідаючи в сані, я помічаю, що перед .бабусиними вікнами вулиця вистелена соломою і що якісь люди в синіх чумарках стоять коло наших воріт, я ніяк не можу зрозуміти, для чого нас посилають кататись у такий незвичайний час. В цей день, протягом усього часу, що ми катаємось, ми з Любочкою чомусь у такому веселому настрою, коли кожний звичайний випадок, кожне слово, кожен рух змушують нас сміятись.
Розносник, ухопивши рундучок, ристю біжить через вулицю,— і ми сміємось. Обідраний Ванько галопом, розмахуючи кінцями віясок, наздоганяє наші санки, —і ми регочемось. Пилипові зачепився батіг за полоз саней; він, обертаючись, говорить: "так от горенько!"—і ми помираємо з сміху. Мімі з невдоволеним обличчям говорить, що лише дурні сміються без причини, і Любочка, вся червона від стримуваного сміху, з-під лоба дивиться на мене. Погляди наші зустрічаються, — і ми вибухаємо таким гомеричним реготом, що нам на очах виступають сльози й ми не можемо стримувати нападів сміху, що душить нас. А як ми трохи заспокоюємось, я проказую заповітне словечко, що в нас у моді з якогось часу й що завжди викликає сміх,— і знову ми заливаємось.
Під'їжджаючи назад до дому, я тідьки розкриваю рота, щоб Зробити Любочці одну чудову гримасу, як очі мої вражає віко труни, притулене до половини дверей нашого під'їзду, і рот мені лишається скривлений.
— Votre grand'mére est morte! — говорить St.-Jérôme, виходячи з блідим обличчям нам назустріч.
Увесь час, поки бабусине тіло стоїть у домі, я відчуваю ТЯЯ;КР почуття страху смерти, тобто мертве тіло живо й неприємно нагадує мені те, що й я маю вмерти колинебудь,— почуття, яке чомусь звикли плутати з сумом. Я не сумую за бабусе о, та навряд чи хтонебудь щиро жалкує за нею'. Дарма що в будинку повно жалібних відвідувачів, ніхто не сумує З приводу її смерти, опріч однієї особи, неймовірне горе якої невимовно вражає мене. 1 особа ця — покоївка Гапка. Вона тікає на горище, замикається там', не вгаваючи плаче, клене саму себе, рве на собі волосся, не хоче чути ніяких порад і говорить, що смерть для неї єдина втіха після смерти любої лані.