За минулу лекцію з історії, яка здавалася мені завжди най-нуднішою і найважчою дисципліною, Лебедев скаржився на мене SL-Jèrôm'oBÎ і в зошиті балів поставив мені два, що вважалося за дуже недобре. St.-Jèrôme тоді ще сказав мені, що — коли наступного разу я матиму менше, як три, то буду суворо покараний. Тепер саме мала відбутись ця наступна лекція і, признаюся, я дуже боявся.
Я так захопився, перечитуючи незнайому мені лекцію, що був дуже здивований, коли почув, як хтось у передпокою скидає калоші. Не встиг я оглянутись, як на дверях з'явилося рябе, огидне для мене обличчя й надто знайома незграбна постать учителя в синьому застібнутому фраку з ученими ґудзиками.
Вчитель поклав повагом капелюха на вікно, зошити на'стіл, розкинув обома руками поли свого фрака (наче це було дуже потрібно) і, відсапуючись, сів на своє місце.
— Так от, панове,—сказав він, затираючи одна об одну свої спітнілі руки,—повторимо перше те, що говорилося минулої лекції, а потім я постараюся познайомити вас із подальшими подіями середньовіччя.
Це визначало: відповідайте те, що було загадане вам. . Володя почав відповідати вільно й упевнено, що властиво тим, хто добре знає, а я без ніякої мети вийшов на сходи і, як униз не можна було йти, то цілком природня річ, що я непомітно для самого себе опинився на площадці. Але тільки я хотів улаштуватись на звичайному місці своїх спостережень—за дверима, як от Мімі, що завжди була причиною моїх нещастів, нахопилась на мене. "Ви тут!" сказала вона, грізно подивившись на мене, потім на двері до дівочої й потім знов на мене.
Я почував себе дуже винним і за те, що не був тепер на лекції, і за те, що був у такому недозволеному місці; тому я мовчав і, похнюпившись, являв собою надзвичайно зворушливий образ каяття.
— Ні, це вже не знати що!—сказала Мімі.—Що ви тут робили?—Я помовчав.— Ні, це так не буде, — повторила вона, постукуючи щиколотками пальців об бильця на сходах,—я все розкажу графіні.
Було вже п'ять хвилин до третьої, коли я повернувся до клясної кімнати. Вчитель, ніби не помічаючи, чи я є? чи мене немає, пояснював Володі дальше завдання. Коли він, закінчивши свої пояснення, почав згортати зошити, і Володя вийшов до другої кімнати, щоб принести квиточка, мені в голові промайнула радісна думка, що все щасливо закінчилося й за мене забудуть.
Але раптом учитель із зловісною півусмішкою звернувся до мене:
— Сподіваюся, що ви вивчили своє завдання, — сказав він, затираючи руки.
— Вивчив, — відповів я.
— Скажіть мені, будь ласка, щонебудь про хрестовий похід Людовика Святого, — сказав він, похитуючись на стільці й задумано дивлячись собі під ноги. — Спочатку ви мені скажете про причини, що змусили французького короля взяти хрест, — сказав він, піднімаючи брови й указуючи пальцем на чорнильницю, — потім скажете про загальні характеристичні риси цього походу,— додав він, роблячи всією п'ястю такий рух, ніби він хотів щось піймати, — і, нарешті, наслідки цього походу для європейських держав взагалі,—сказав він, вдаривши зошитами по лівій стороні стола, — для французького королівства особливо, — закінчив він, ударивши по правій стороні стола й схиливши голову вправоруч.
Я проковтнув кілька разів слину, прокашлявся, схилив голову набік і мовчав. Потім, узявши перо, що лежало на столі, почав його обривати й усе мовчав.
— Дайте сюди пірце, — сказав мені вчитель, простягаючи руку: — воно ще здасться. Ну, так як же?
— Людо... кар... Людовик Святий був... був... добрий і розумний цар.
— Хто, хто?..
— Цар. Він надумав піти до Єрусалиму й передав стерно державної влади своїй матері.
— А як її звали?
— Б... б... ланка.
— Як, як? буланка?
Я посміхнувся якось криво й ніяково.
— Ну, ну, — чи не знайте ще чогонебудь? — сказав він усміхаючись.
Мені не було чого втрачати, я прокашлявся й почав брехати все, що тільки мені спадало на думку. Вчитель мовчав, Змітаючи з столу порох пірцем, що його відняв у мене, пильно дивився мимо мене й приказував: "Дуже добре, так, так". Я добре бачив, що нічого не знаю, що висловлююсь зовсім не так, як треба, і мені надто боляче було бачити, що вчитель не Зупиняє й не виправляє мене.
— Чого ж він надумав піти до Єрусалиму? — сказав він, повторюючи мої слова.
— Того... через те, що... тому що...
Я рішуче замовк, не сказав далі жодного слова й відчував, що коли цей кат-учитель хоч цілий рік мовчатиме й запитливо дивитиметься на мене, я все ж не зможу проказати більше й одного звука. Вчитель хвилин зо три дивився на мене, потім раптом виявив на своєму обличчі вираз глибокого суму й зворушливим голосом сказав Володі, що під той час увійшов до кімнати:
— Дайте мені зошита поставити бали.
Володя подав йому зошита й обережно поклав квитка коло нього.
Вчитель розгорнув зошит і, акуратно вмочивши перо в чорнило, гарним начерком написав Володі п'ять у графі успіхів і поведінки. Потім, зупинивши перо над графою, де визначалися мої бали, він подивився на мене, струсив чорнило й замислився.
Раптом його рука зробила ледве помітний рух, і в графі з'явилася гарно викреслена одиниця й крапка; другий рух — і в графі поведінки друга одиниця й крапка.
Акуратно згорнувши зошит балів, учитель підвівся й пішов до дверей, ніби не помічаючи мого погляду, в якому був і одчайу і благання, й докора.
— Михайло Ларивоновичу! — сказав я.
— Ні,—відповів він, розуміючи вже, що я хотів сказати йому: — так не можна вчитись. Я не хочу дурно гроші брати.
Вчитель узув калоші, камлотову шинелю й дуже ретельно-пов'язався шарфом. Наче можна було ще турбуватись про що-небудь після того, що сталося зі мною! Для нього — єдиний порух пера, а для мене величезне нещастя.
— Лекція скінчилась? — спитав St.-Jérôme, увіходячи до кімнати.
— Так.
— Вчитель задоволений з вас?
— Так, — сказав Володя.
— Скільки ви дістали?
— П'ять.
— A Nicolas? Я мовчав.
— Здасться, чотири, — сказав Володя.
Він розумів, що мене треба було врятувати хоч на сьогодні" Нехай покарають, аби не сьогодні, коли у нас гості.
— Voyons, messieurs (St.-Jérôme мав звичку до кожного слова додати: voyons!), faites votre toilette et des cendons.