Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво

Сторінка 16 з 96

Лев Толстой

XVII. КНЯГИНЯ КОРНАКОВА.

— Проси,—сказала бабуся, сідаючи глибше в крісло. Княгиня була жінка років на сорок п'ять, маленька, худорлява, суха й жовчна, з сіро-зеленими, неприємними оченятами, вираз яких цілком суперечив неприродньо-ласкаво стуленому ротикові. З-під оксамитового капелюшка з струсевим пером вибивалося блідо-рудувате волосся; брови й вії здавалися ще блідіші й рудіші на нездоровому кольорі її обличчя. Незважаючи на це, її невимушені рухи, малісінькі ручки й особлива сухість в усіх рисах обличчя—все це надавало її загальному виглядові чогось шляхетного й енергійного.

Княгиня дуже багато говорила й свосю манірою розмовляти належала до того типу людей, які завжди говорять так, ніби їм суперечать, хоч би ніхто й жодного слова не говорив: вона то підносила голос, то поступово знижувала його, то раптом іще жвавіше починала говорити й оглядалася на присутніх осіб, що не брали участи в розмові, наче бажаючи підсилити себе цим поглядом.

Хоч княгиня поцілувала бабусю в руку й ввесь час називала її ma bonne tante, я помітив, що бабуся була з неї неза-доволена: вона якось особливо піднімала брови, слухаючи її оповідь про те, через Ш° саме князь Михайло ніяк не міг сам приїхати поздоровити бабусю, хоч і дуже хотів того; і, відповідаючи по-російському на французьку мову княгині, вона сказала, особливо якось розтягуючи слова:

— Дуже вам вдячна, моя люба, за вашу ласку; а що князь Михайло не приїхав, так що ж про те й говорити... у нього завжди сила-силенна всякої роботи; та й так іще сказати,—яка йому радість із старою сидіти?

1, не даючи княгині часу спростувати її слова, вона казала далі:

— Що, люба, як ваші діточки?

— Та богові дякувати, ma tante, ростуть, учаться, пустують... особливо Етьсн, старший, такий гульвіса робиться, що впину ніякого немас; затеж і розумне—un garçon qui promet. Уявіть собі, mon cousin, — говорила вона, звертаючись виключно до тата, тому що бабуся, аж ніяк не цікавлячись княжими дітьми, а бажаючи похвалитись своїми онуками, обережно дістала мої вірші з-під коробочки й почала їх розгортати, — уявіть собі, mon cousin, що він устругнув цими днями...

І княгиня, нахилившись до тата, почала йому розповідати щось з великим захопленням. Закінчивши оповідання, якого я не чув, вона зараз же засміялася і, запитливо дивлячись у татове обличчя, сказала:

— Який хлопчпк, mon cousin? Він вартий, щоб йому хло-сти дати; але ця вигадка така розумна й потішна, що я простила його, mon cousin.

І княгиня, уп'явшись очима в бабусю й нічого не кажучи, посміхалася.

— Хіба вп б ' ç т е своїх дітей, моя люба? — спптала бабуся, значуще піднімаючи брови й даючи особливий наголос на слові "б'сте".

Ах, ma bonne tante,— кинувши швидкий погляд на тата, лагідненьким голоском відповідала княгиня,—я знаю ваші погляди щодо цього; але дозвольте мені в цьому одному з вами не погодитись: скільки я не думала про це, скільки не читала, скільки не радилась,—але все ж досвід переконав мене в тому, що на дітей слід впливати страхом. Щоб щонебудь зробити з дитини, потрібний страх... Так же, mon cousin? А чого, je' vous demande un peu, діти бояться більше, як різок?

При цьому вона запитливо подивилась на нас і, признаюся, мені зробилося якось ніяково під той час.

— Хоч що ви там казатимете, а хлопець до 12 і навіть до 14 років це ще дитина; от дівчинка—інша річ.

"Яке щастя,— подумав я,— що я не її син".

— Так, це чудово, моя люба, — сказала бабуся, згортаючи мої вірші й ховаючи їх під коробочку, наче не вважаючи після цього княгиню за гідну слухати такий твір, — це дуже добре, тільки скажіть мені, будь ласка, яких після цього ви можете вимагати делікатних почуттів;од ваших дітей?

І,, вважаючи цей арґумент за непереможний, бабуся додала, щоб припинити розмову:

— А втім, кожен щодо цього може мати свої думки. Княгиня не відповідала, але тільки поблажливо всміхалася,

показуючи цим, що вона вибачає ці чудні забобони в особі, яку дуже шанує.

— Ах, та познайомте ж мене з вашими молодцями, — сказала вона, дивлячись на нас і привітно всміхаючись.

Ми підвелися і, втупивши очі в княгинине обличчя, ніяк не знали, що саме треба зробити, щоб довести, що ми познайомились.

— Поцілуйте ж княгиню в руку,—сказав тато.

— Прошу любити стару тітку, — говорила вона, цілуючи Володю в волосся,—хоч я вам і далека, але я вважаю на дружні зв'язки, а не на родинні,—додала вона, звертаючись переважно до бабусі; але бабуся, що й досі відчувала проти неї незадоволення, відповіла:

— Аг! люба моя, хіба тепер зважають на таку кревність?

— Цей буде в мене світський молодець, — сказав тато, показуючи на Володю,—а цей—поет,—додав він саме тоді, як я, цілуючи княгиню в маленьку, суху ручку, надзвичайно яскраво уявив собі в цій руці різку, під різкою—лаву і т. інш., і т. інш.

— Який?—спитала княгиня, притримуючи мене за руку.

— А оцей, маленький, з чубчиком,—відповів тато, весело всміхаючись.

"Що йому заподіяв мій чубчик?., хіба не може бути іншої розмови?" подумав я й пішов у куток.

Я мав дуже чудні погляди на вроду,—навіт Карла Івановича вважав за найпершого красеня в світі; але дуже добре знав, що я негарний з лиця, і в цьому аж ніяк не помилявся; тому кожен натяк на мою подобу дуже ображав мене.

Я дуже добре пам'ятаю, як одного разу за обідом—мені було тоді шість років— говорили за мою вроду, як maman намагалася знайти хоч щонебудь хороше в моєму обличчі; говорила, що в мене розумні очі, приємна усмішка, але, нарешті, татові арґументи й очевидність примусили її визнати, що я справді таки негарний; і потім, коли я дякував їй за обід, вона погладила мене по щоці й сказала:

— Ти це знай, Миколонько, що за твоє обличчя тебе ніхто любити не буде; отож, ти повинен за всяку ціну бути розумним та добрим хлопчиком.

Ці слова не лише переконали мене в тому, що я не красень, але й у тому, що я обов'язково буду розумним та добрим хлопчиком.

Незважаючи на це, на мене часто находили хвилини одчаю: я гадав, що немає щастя на землі для людини з таким широким носом, товстими губами та маленькими сірими очима, як у мене; я просив бога зробити чудо—обернути мене на красеня, і все, що я мав тепер, усе, що міг мати в майбутньому, — я все віддав би за вродливе обличчя.