Прохолода, самотність і приємний запах з нужника заспокоїли Люсьєна. Для годиться він присів навпочіпки, проте справляти нужди йому не хотілося; потім підвів голову і почав читати написи, якими рясніли двері. Синім олівцем було виведено: "Барато кнопка". Люсьєн усміхнувся: справді, Барато був дуже малий, як кнопка, хоча й казали, що він може ще трішки підрости, але хтозна, бо його батько був майже карлик. Цікаво, чи Барато читав цей напис,— мабуть, ні, інакше стер би його. Барато, певно, слинив би пальця й тер літери доти, доки вони зовсім не щезли б. Люсьєн трохи розважився, уявляючи, як Барато прийде до нужника о четвертій годині, як спускатиме свої коротенькі велюрові штанці і прочитає: "Барато кнопка". Можливо, Барато ніколи не замислювався над тим, що він невеликого зросту. Люсьєн твердо вирішив із завтрашнього ранку називати його кнопкою. Він підвівся і прочитав на стіні праворуч інший напис, зроблений тим же синім олівцем: "Люсьєн Флер'є жердина". Він ретельно витер напис і повернувся до класу. "А й справді,— подумав він, дивлячись на своїх друзів, вони набагато менші, ніж я". І хлопець відчув себе якось незатишно. "Жердина". Після уроків він сидів за своїм маленьким столиком з екзотичного дерева. Жермена поралася на кухні, мами ще не було вдома. Він узяв чистий аркуш і написав "Жердина", виводячи кожну літеру. Але це слово видалось йому надто звичним і не збудило в ньому жодних емоцій. Він погукав: "Жермено, я б хотів, щоб ви написали на цьому аркуші: "Люсьєн Флер'є жердина". "Чи ви збожеволіли, пане Люсьєн?" Хлопець обхопив її шию руками. "Жермено, моя маленька Жермено, будь ласка!" Жермена засміялася і витерла свої масні руки об фартух. Коли вона писала, він намагався не дивитися на неї, потім відніс аркуш до своєї кімнати і довго його розглядав. Почерк у Жермени був кострубатий, Люсьєнові мов причувся сухий голос, що йому нашіптував на вухо:
"Жердина". Він подумав: "Я таки великий". І раптом відчув страшенний сором: такий великий, як Барато малий, а всі сміються з нього позаочі. Здавалося, ніби його хто зурочив: досі для нього було природним дивитися на своїх друзів згори, а тепер він відчув, що його прирекли бути великим до самої смерті. Ввечері він запитав у свого батька, чи можна стати меншим, якби цього захотіти з усіх сил. Пан Флер'є відповів, що ні, всі в родині Флер'є були великі й дужі і Люсьєн ще виросте. Хлопець був у розпачі. Коли мати вклала його спати, він підвівся й пішов поглянути на себе в люстро. "Я великий". Але виглядав Люсьєн досить добре, його зріст не впадав у вічі, він не видавався ні великим, ні малим. Хлопець трохи підсмикнув льолю і подивився на свої ноги; тоді уявив, як Костіль каже Ебрарові: "Поглянь лишень, у нього не ноги, а жердини", і це його дуже розсмішило. Люсьєнові стало холодно, аж затрусило, і хтось сказав: "У жердини сироти на шкірі!" Люсьєн ще вище підсмикнув поділ своєї льолі, і всі побачили пуп та все його причандалля, а тоді він побіг до свого ліжка й шаснув під ковдру. Коли засунув руку під сорочку, то уявив, що Костіль його бачить і каже: "Погляньте-но, що вона робить, та Жердина!" Люсьєн неспокійно завовтузився і, важко дихаючи, повернувся в ліжку: "Жердина! Жердина!",— доки відчув під своїми пальцями довге гостре свербіння.
У подальші дні йому все кортіло попросити в пана абата дозволу пересісти на задню парту. Люсьєнові не хотілося, щоб Буассе, Вінкельман та Костіль, які сиділи позаду нього, дивилися йому в потилицю. Люсьєн відчував свою потилицю, хоча не міг її бачити, часто навіть зовсім забував про неї. Але коли він ревно відповідав панові абату і декламував напам'ять монолог Дона Дієго, інші сиділи в нього за спиною, втупившись йому в потилицю, і могли глузувати з нього досхочу: "Яка вона, ця Жердина, худюща, шия тримається, либонь, на двох мотузках". Люсьєн намагався говорити голосніше, щоб виразити приниження Дона Дієго. Із своїм голосом він чинив, що хотів, але потилиця завжди була там, байдужа й невиразна, мов відпочиваючи, і Буассе дивився на неї. Люсьєн не зважився пересісти на інше місце, бо остання парта призначалася для ледарів, дарма що потилиця й лопатки йому постійно свербіли і він змушений був увесь час чухатися. Люсьєн вигадав нову гру: вранці, коли сам мився під душем, уже як дорослий, уявляв, що хтось дивиться на нього через замкову шпарину,— то Костіль, то дядько Буліго, то Жермена. Тоді він крутився на всі боки, щоб дати їм змогу вивчити себе як слід, а інколи повертався задом до дверей і ставав рака, щоб ліпше й кумедніше його випнути; пан Буффардьє підкрадався до нього навшпиньки, аби уткнути йому клізму. Одного разу, коли він сидів у вбиральні, то почув якесь шарудіння: це Гертруда натирала мебльовим воском коридорний буфет. Серце в нього ледь не зупинилося, він обережно прочинив двері і вийшов, штани з'їхали на закаблуки, а сорочка обкрутилася довкола стану. Він змушений був стрибати, щоб рухатися вперед, не втрачаючи рівноваги. Жермена лагідно глянула на нього. "Ви що, біжите в мішку?" — спитала вона. Люсьєн розгнівано підтягнув штани й чкурнув до свого ліжка. Пані Флер'є була засмучена, вона часто казала своєму чоловікові: "Маленьким він був такий привабливий, а тепер, поглянь, який незграбний; як шкода!" Пан Флер'є кидав на Люсьєна неуважний погляд і відповідав: "Це такий вік!" Люсьєн не знав, що діяти з своїм тілом, хоч за що б він брався, йому завжди здавалося, що тіло відразу починало існувати з усіх сторін водночас, незалежно від його волі. Люсьєн потішався, уявляючи себе невидимим, потім узяв за звичай підглядати у замкову шпарину, щоб помститися за себе і побачити, яке тіло в інших людей, коли на них ніхто не дивиться. Він підгледів, як його мати підмивалася. Вона із сонним виглядом сиділа на біде і, певно, зовсім забула про своє тіло і навіть про обличчя, бо думала, що ніхто її не бачить. Одна лише губка шурувала туди-сюди по цьому покинутому тілі; в матері були ліниві рухи, і здавалося, що губка зараз замре на півдорозі. Мати натерла губку шматочком мила, і її рука щезла між ногами. Обличчя в неї було спокійне, майже сумне, очевидно, вона думала про щось інше — про Люсьєнове навчання або про пана Пуанкаре. І весь цей час вона була просто великою рожевою масою, обважнілим тілом, яке опустилося на фаянсовий біде. Іншого разу Люсьєн, знявши черевики, видерся на мансарду і підглядав за Жерменою. Вона була в довгій зеленій льолі, яка спадала їй до п'ят, і розчісувалася перед маленьким круглим люстерком, лагідно всміхаючись до свого відображення. На Люсьєна напав божевільний сміх, і він змушений був швидко спуститись. Після цього хлопець перед дзеркалом у вітальні посміхавсь і навіть кривлявся, а потім його заполонив моторошний страх.